РОЗДІЛ 2. Новий друг

Брати вже кілька годин блукали околицями, слухаючи мелодію природи, коли раптом у лісі пролунав новий звук — незнайомий і тривожний. Він нагадував крик молодої тварини, що потребувала допомоги. Болісний, тремкий, схожий на зламаний стогін. Це був не рев дорослого звіра, а слабке, хрипке хникання, сповнене відчаю. Спершу воно народжувалося низьким, здавленим тоном, немов надтріснута струна, яка ніяк не могла впіймати правильне звучання:

— М-еее… м-еее…

Потім хрип розривав голосіння, зводячи його до майже беззвучного скиглення — крику, що застряг у горлі.

Жага до пригод заглушила будь-які сумніви. Хлопці рушили на пошуки, хоча знайти джерело звуку виявилося непросто: ліс був великий, а відлуння плутало напрямки. Та це лише підігрівало цікавість. Обійшовши чималу ділянку, вони помітили щось дивне біля кущів.

Тихо, без різких рухів, діти підійшли ближче. Перед ними лежала невелика покалічена істота. Хлопці не знали, що це за звір, але він не здавався загрозливим. Навпаки — викликав співчуття й гостре бажання допомогти.

Помітивши їх, тварина на мить стихла, ніби збиралася з силами, а тоді знову видала короткий, розпачливий звук, у якому сплелися страх і біль:

— Ме-е-е… хррр… ме-е-е…

Цей голос лунав у лісі, мов тонка нитка, готова ось-ось урватися.

Хлопці розгублено переглянулися. Вони не знали, що робити, проте одне було очевидним: істота поранила лапу. Мабуть, тікала від когось і невдало перечепилася.

Кийлен ухвалив рішення без вагань:

— Він житиме в когось із нас у кімнаті. Ми будемо його годувати й лікувати!

Горнан скептично глянув на брата:

— Та ми навіть не знаємо, що це за звір.

— Тітонька Лора знає все! Вона допоможе! Ми не можемо його тут залишити. Мені його шкода… Будь ласка! — Кийлен говорив швидко, захлинаючись словами.

Горнан важко зітхнув:

— Гаразд. Я візьму його під передні лапи, а ти залазь знизу й тримай дупу, щоб вона не волочилася по корінню.

— Добре… — менш упевнено відповів молодший. Думка про фізичні зусилля його лякала, але бажання допомогти переважало.

Горнан обережно підійшов до тварини, переступив її збоку й, міцно ставши на ноги, нахилився, щоб підхопити під передні кінцівки. Та в ту ж мить істота затремтіла й підвелася на всі чотири. Майже одразу стало зрозуміло: спиратися вона може лише на три.

Піднявши пошкоджену передню лапу, тварина різко сіпнулася, намагаючись скинути несподіваного «вершника». Горнан явно не розраховував на таку силу й розміри. Навіть поранене, це дитинча стояло на довгих ногах і сягало удвічі вище за малого ельфа.

За мить Горнан із рятівника перетворився на переляканого хлопця, який щосили намагався втриматися. Кийлен теж злякався, але не відступив. Він вирішив, що істоту можна заспокоїти їжею.

— Горне, тримайся! Я зараз! — кричав він, гарячково оглядаючи землю навколо.

— А-а-а… — вирвалося в Горнана, та постійні ривки не дозволяли йому ані кричати, ані зосередитися. Він вчепився в тулуб тварини руками й ногами, намагаючись утриматися.

Падіння саме по собі навряд чи зашкодило б, але страх бути затоптаним сковував тіло. Лише тепер Горнан усвідомив, наскільки помилився щодо ваги істоти: вона важила близько сотні кілограмів. Побачивши її згорнутою, хлопці цього уявити не могли.

— Дивись! — вигукнув Кийлен, розмахуючи невеликою морквиною, вирваною неподалік.

На подив обох, тварина заспокоїлася. Горнан негайно зіскочив із її спини. У них тремтіли руки, але Кийлен не відступав, тримаючи моркву перед мордою звіра.

Молоде створіння, кульгаючи, повільно підійшло ближче, опустило голову й губами схопило їжу. Смак рослини явно зацікавив його. Жуючи, тварина помітно заспокоїлася — голод узяв гору.

Зрозумівши це, хлопці почали обережно підманювати її до полів. Сподіватися, що ніхто не помітить двох дітей із величезною істотою в саду, було наївно.

— Гей! Ви що тут робите?! — крикнув Адріян, один із місцевих робітників.

— Ми… ми… — розгублено бурмотіли хлопці.

Та тварина вже не звертала уваги на людей. Голод диктував свої правила. Вона впевнено висмикувала моркву й інші коренеплоди, хрумкаючи й жуючи їх.

Адріян розлютився. Люди голодували, а перед ним якась незрозуміла істота пожирала їхню їжу.

Дерево ж плодоносило тисячоліттями й годувало ельфів без зусиль. Для людей його плоди лише притуплювали голод.

— Негайно припиніть! — закричав Адріян, хапаючи палицю.

— Ні! — майже водночас вигукнули хлопці, стаючи між ним і твариною.

На крики збіглися інші робітники, озброєні садовими інструментами.

— Я, Кийлен Габський, син королеви Кієланії Габської, наказую зупинитися! — голосно й рішуче вигукнув хлопець.

Усі погляди звернулися до нього. Навіть тварина завмерла. Кийлен на мить замовк, не знаючи, що сказати далі.

— Кийлене, Горнане, що це за істота? — запитала жінка з натовпу.