РОЗДІЛ 48. Втеча

Корнило, Горнан і Кийлен пробиралися через руйнування, ухиляючись від падаючого каміння та намагаючись не потрапити під уламки. Повітря було важким від пилу, чути було крики, тріск стін і гуркіт, коли обвалювалися нові частини будівлі.

Коридори, якими вони бігли, були знайомими, вони використовували їх ще до початку банкету. Тут також усе розсипалося, але було менше людей і менше хаосу.

 Корнило, Горнан і Кийлен пробиралися крізь вузький, запилений прохід, що вів углиб печери. Десь позаду ще лунали гуркіт руйнувань і віддалене ревіння дракона, але тут, у глибині, було тихо. Лише краплі води дзвеніли, падаючи зі сталактитів у маленькі калюжі.

Корнило йшов попереду, освітлюючи шлях смолоскипом, який знайшов по дорозі. Горнан озираючись назад, перевіряв, чи за ними ніхто не слідує. Кийлен мовчки йшов між ними, зосереджено вдивляючись у темряву попереду.

Нарешті вони вийшли в простору залу. Світло їхнього смолоскипа натрапило на постать, що стояла в центрі. Принц. Він був там, невеликий і худий, як завжди, його темні очі блищали в напівтемряві. Поруч стояв Лавр — його велика постать відкидала довгу тінь на нерівні стіни печери. Та їхню увагу привернув інший. Незнайомець у чорному плащі.

Він стояв трохи осторонь, тримаючи руки схрещеними. Його обличчя було суворим, зморшки на чолі та навколо рота свідчили про довгі роки, сповнені тягаря. Його очі — холодні, темні, важкі — здавалося, пронизували кожного, хто наважився на нього поглянути.

Горнан поклав руку на руків’я кинджала.

— Хто це? — спитав глухим голосом.

Незнайомець не поспішав відповідати. Він подивився на кожного з них, а потім, повільно, з притиском, промовив:

— Мене звати Арінтайл.

Кийлен не здригнувся, не видав жодної миттєвої реакції, але всередині нього все обірвалося. Він уже чув це ім'я. Той самий про якого говорила Глафіра, що зараз стояв перед ним. Кийлен повільно повернувся до Горнана й Корнила.

— Він брат моєї матері, — тихо промовив. — Він ельф.

Горнан насупився, Корнило мовчав.

— Це означає, що він… твій родич? — запитав Горнан.

Кийлен подивився на Арінтайла, та той мовчки спостерігав.
— Це означає, що він — останній з нашого роду, — сказав Кийлен. — Окрім мене. І окрім нього.

Він перевів погляд на Принца, адже той також належав до їхньої крові.

Ехо прокотилося печерою, і простір довкола здригнувся від чергового поштовху. Корнило, Горнан і Кийлен інстинктивно відступили, Лавр напружив м’язи. Принц мовчав, та його погляд метався — усвідомлення небезпеки читалося без слів.

Тріщини розповзлися по стінах, і велика кам’яна брила відірвалася та впала. Арінтайл різко відскочив, проте запізнився — уламок вдарив по руці. Він стримав стогін, стискаючи пошкоджене передпліччя. Темна кров повільно текла по рукаву, залишаючись поза увагою решти.

— Треба тікати! — вигукнув Корнило, вдивляючись у єдиний прохід, який ще тримався.

— Принце, ходімо! — Горнан рвучко схопив малого за руку, та той застиг.

— Він піде зі мною, — різко кинув Арінтайл.

— Це поза обговоренням! — відрізав Кийлен. — Усе валиться!

— Саме тому він зі мною! — Арінтайл ступив уперед, намагаючись перекрити шлях. Біль спалахнув у пораненій руці, стримуючи рухи.

Принц підвів очі на Арінтайла, потім на Кийлена й Корнила. Лавр глухо фиркнув, відчуваючи марність суперечок.

— Єдиний шлях — через бібліотеку! — крикнув Горнан, вказуючи на дальній прохід.

Арінтайл стиснув губи й відступив.

— Йдемо, — мовив Принц і вирвав руку з Горнанової хватки, прямувавши вперед.

Вони побігли. Позаду тріщали стіни, сипалося каміння, а кров тонким струменем стікала з Арінтайлової руки, гублячись у темряві.

Коридор стрімко звужувався, та попереду вже вимальовувалися важкі дубові двері бібліотеки. Вони мчали крізь пил, жадібно ковтаючи повітря, ще усвідомлюючи, що саме тут, серед старих книг, доведеться затриматися. Перед самими дверима рух урвався.

Глафіра стояла посеред проходу. На ній такий самий простий одяг, який видали всім зранку. В очах жеврів звичний розрахунок, проте тепер у ньому з’явилося щось глибше — відчай, гостра лють і, можливо, полегшення.

— Ви живі! — вигукнула вона й рвонула вперед, просто до Арінтайла.

Він запізнився з рухом — її руки обхопили його міцно, наче перевіряючи реальність дотику.

— Я так прагнула смерті Імгара, — прошепотіла вона. — Та цієї руїни я прагнути перестала…

Вона затрималася ще мить, а потім різко обернулася. Погляд, сповнений люті, впав на Корнила.

— Як дракон опинився в залі для банкету?!

Корнило, вкритий пилом, із розсіченою бровою, глянув на неї та знизав плечима.

— Через зруйновану стіну, — озвався з їдким тоном.

Очі Глафіри спалахнули.

— Дякую, кмітливцю. А тепер пояснюй людською мовою!