РОЗДІЛ 47. Кривавий банкет

Хаос… Він не спалахнув одразу. Це була не буря, що приходить миттєво, а радше лід, що повільно тріскається під ногами. Невидимі тріщини ставали все більшими, поки раптом земля не провалювалася.

Рокнар стояв нерухомо, чекаючи. Вальдемар усе ще стискав келих, але не зробив жодного руху. Глафіра, спостерігаючи за всім цим, легенько торкнулася рукою плеча Імгара.

— Ти насолоджуєшся? — запитала вона тихо.

— А хіба ні? — відповів спокійно, не відводячи очей від сцени перед собою.

Регінальд нахилився вперед, уважно вивчаючи ситуацію.

— Ви говорите про помсту, Рокнаре, — мовив нарешті. — Але що саме Ви хочете?

Рокнар усміхнувся.

— О, це дуже просто. Я хочу, щоб Вальдемар зізнався.

— У чому?

— У тому, що він продав своїх людей, щоб врятувати свою шкуру.

Зала охнула, немов єдиний живий організм.

Вальдемар повільно поставив келих на стіл.

— Якщо ти прийшов сюди, щоб вимагати визнання, ти марнуєш час.

— Ні, герцоге. Це ти марнуєш час.

Тиша стала ще важчою.

Маріса обережно потерла пальцями скроню.

— І що тепер? — прошепотіла вона.

Кнут, що досі стояв трохи осторонь, раптом зрозумів, що щось не так. Це була не звична розмова. Рокнар не прийшов сюди один. І він не був беззбройним. Кнут помітив, як кілька тіней рухнулися вглиб зали.

Слуги. Охоронці. Вони чекали знаку. Імгар, звісно ж, знав про це. Він нічого не робив, нічого не казав — просто дивився, як розгортається дійство, яке, можливо, сам і підготував.

Раптом Рокнар заговорив знову.

— Якщо ти не скажеш правди, Вальдемаре, то нехай її скажуть інші.

І тоді двері знову розчинилися.

Всі обернулися.

І цього разу навіть Глафіра відвела від Імгара погляд.

Бо у дверях стояли ті, кого Вальдемар уже давно вважав мертвими.

***

Двері знову відчинилися, і світло зали вихопило з темряви постаті, що повільно входили. Їх було багато. Більше, ніж хтось очікував.

Спершу гості не могли зрозуміти, що саме викликало у них дивне, майже моторошне відчуття. Тільки коли люди ступили ближче, стало зрозуміло: вони всі були однаково вбрані. Простий одяг, однаковий у всіх. І вони всі були або виснаженими, або покаліченими. Обличчя цих людей були порожніми. Одні дивилися у підлогу, інші — прямо перед собою, але без жодного виразу. Кілька жінок тримали дітей. Діти теж мовчали. Навіть Маріка стояла тихо.

Кнут відчув, як щось важке осідає в його шлунку. Вальдемар мовчав. Він не ворухнувся. Рокнар дивився прямо на нього, не ховаючи своєї ненависті.

І тоді Імгар заговорив.

— Гості мої дорогі… — його голос був спокійним, теплим, навіть м’яким. — Ви прийшли сюди з власними історіями, власними амбіціями, власними таємницями. Цей дім, ця зала, ці стіни — вони прихистили багатьох.

Він повільно спустився зі сходів, проходячи повз тих, хто увійшов.

— Тут знайшли дім ті, кого викинули на узбіччя життя. Люди, що втратили все у війнах, які не вони починали. Солдати, що були покалічені й стали непотрібними своїм панам. Діти, що залишилися без батьків, але знайшли тут нову родину. Імгар зупинився перед однією з жінок, що тримала дитину, й м'яко провів рукою по її плечу.

— У світі немає милосердя для слабких, але тут, у цій горі, вони нарешті отримали шанс.

Він підняв очі на гостей.

— Вам хочеться знати, хто ці люди? Я скажу. Це ті, кому не залишилося місця там, де ви пануєте.

Десь у залі хтось ковтнув слину. Регінальд обережно глянув на Вальдемара, ніби намагаючись зрозуміти, що той скаже. А Вальдемар мовчав. І Рокнар зробив ще один крок вперед.

— Цих людей він теж колись зрадив. І діти зраджених теж тут.

І цього разу Вальдемар не заперечував. Насправді, він впізнав лише декількох своїх солдатів, але не решту. Решта взагалі не знала нічого з того, про що говорив їхній господар.

Тиша розтягнулася, мов перед бурею. Імгар, розмірено крокуючи залою, ніби не помічав напруження.

— Ви звинувачуєте Вальдемара, Рокнаре, — промовив, вдивляючись у ряди виснажених і покалічених. — Ви кажете, що він зрадив цих людей.

Він розвів руками, ніби запрошуючи усіх оцінити обставини.

— Але хто насправді зрадив їх? Пан, що кинув їх у бій, знаючи, що вони загинуть? Король, що ніколи не згадав про них після війни? Чи, можливо, це були Ви, що не змогли захистити їх?

Імгар промовляв рівно, без жодної ворожості чи пристрасті, лише як той, хто констатує очевидне.

— Ви всі любите грати в гру звинувачень, але правда завжди одна: цей світ не прощає слабких.

Рокнар напружився.