РОЗДІЛ 42. Довгоочікуваний друг

Кийлен монотонно виконував свою роботу, перебирав каміння, не звертаючи уваги на втому, яка вже давно стала частиною його існування. Горнан працював неподалік, відновившись після всього, що з ним сталося. Його руки все ще були слабкі, але вперто стискали шматки гірської породи, відбираючи те, що могло стати в пригоді.

Раптом, серед глухого ритму ударів та скрипу каміння, простір пронизав глухий звук. Він був не схожий на гомін праці, не схожий на розмови чи віддалене грюкотіння вагонеток. Це був низький, протяжний рев, що пронісся коридорами печери і загубився в темряві. Здавалося, що самі стіни на мить здригнулися від його відлуння.

Кийлен завмер, повернув голову у напрямку джерела звуку. Горнан теж зупинився, обмінявшись з братом коротким, але напруженим поглядом.

— Чув? — тихо спитав Горнан.

Кийлен лише кивнув. У його серці не було страху, але щось у цьому звуці змусило його зосередитися. Він відчував, що це не гра уяви. Щось там, у глибинах шахти, було живим. І воно стогнало. Чи ревіло? Чи кликано когось?

Вони обережно рушили вперед, слідуючи за звуком, що, здавалося, долинав із нижніх тунелів. Всі навколо продовжували працювати, ніхто більше не звернув уваги на цей моторошний звук, чи, можливо, просто не хотіли помічати його. Кийлен і Горнан вже не могли ігнорувати те, що сталося.

— Це не звичайний вітер? — спробував припустити Горнан, але його голос звучав непевно.

Кийлен лише стисло глянув на нього, мовчазно показуючи, що вони мають рухатися далі. Темрява загущувалася, і вони заглиблювалися у лабіринти старих шахт, де повітря було важким, насиченим сирістю і чимось ще… невловимим, тривожним.

Вони йшли обережно, їхні кроки приглушено відлунювали між кам'яними стінами. Кийлен напружено прислухався, намагаючись розрізнити, чи знову пролунає той звук. Тиша була нестерпною, і саме в ній зароджувалася тривога.

Аж раптом…

Знову цей рев. Тепер ближчий. Глибший. Він нагадував стогін істоти, що була або у болю, або у гніві. Від нього шкіра покривалася холодом, а серце, навіть у Кийлена, що майже не знав страху, стиснулося в невідомому передчутті.

Горнан вже перелякався, але бачив що Кийлен тримається мужньо, тому, як старший брат, повидив себе відповідно і тримав себе в руках

— Це звучить… як живе, — прошепотів він.

Брати обережно просувалися вперед, вдивляючись у темряву занедбаної шахти. Відлуння їхніх кроків розходилося між кам’яними стінами, а в повітрі стояв важкий запах сирості та гнилі. Десь угорі ледве жеврів світлий отвір, через який сюди проникало кволе світло. Їм доводилося йти в півтемряві, покладаючись на слух і відчуття.

Раптом із глибини шахти знову пролунав той самий низький, хрипкий звук. Той був схожий на стогін або рик, що лунав з нутра самого каменю. Кийлен зупинився, намагаючись визначити джерело звуку. Це був не звичайний шум — а ніби обертався навколо них, відбиваючись від стін, змушуючи здаватися, що він лунає звідусіль.

— Може, це якась тварюка? — прошепотів Горнан, озираючись. — Тут же темно, ідеальне місце для потвори.

— Це не тварюка, — тихо відповів Кийлен. — Це… щось інше.

Він прислухався, намагаючись відокремити реальний звук від його відлуння, і раптом відчув щось дивне. Це було відчуття присутності когось ще. Слова, які не звучали, але все ж доходили до нього. Думки, які пробивалися крізь темряву.

«Кийлен… Горнан…»

Кийлен здригнувся. Він знав хто це.

— Це Лавр! — Кийлен різко обернувся до брата. — Я… я чую його!

Горнан недовірливо зиркнув на нього, але не встиг нічого відповісти, бо з глибини шахти пролунав ще один звук — цього разу чіткіший. Це був глухий, тяжкий вдих, супроводжуваний слабким брязкотом каменів. І потім — тиша.

З темряви виринув знайомий силует. Височезний, масивний, проте змучений, з обліпленою мокрою шерстю. Очі Лавра виблискували в темряві, і хоч стояв на ногах, було видно — він ледь тримається.

— Як ти тут опинився?! — запитав здивовано, намагаючись підтримати його.

Лавр похитнувся, але його очі залишалися зосередженими на Кийлені. Той відчував, як хвилі думок Лавра проникають у його голову, змушуючи серце прискорено битися.

— «Я провалився… між скель… у воду. Ледь не втонув… опинився тут.»

Кийлен і Горнан переглянулися. Тепер усе ставало зрозумілим. Шахта, в якій вони опинилися, не була звичайною. Її копали невмілі, змучені руки — можливо, це були каліки, яких змушували працювати. Через помилки в будівництві шахта стала смертельно небезпечною. Камені осідали, тунелі обвалювалися, і зрештою вона перетворилася на колодязь, у якому міг опинитися будь-хто, хто мав нещастя оступитися.

Лавр змушений був пережити жахливу подорож, пробиваючись крізь темряву, шукаючи вихід. І тепер стояв перед ними — змучений, але живий.

Брати стояли перед лосем, який важко дихав, спираючись на вологу кам’яну стіну шахти. Він виглядав так, ніби його витягли з іншого світу: обліплений мулом, мокрий, з розширеними від напруги очима. Його величезне тіло ледь утримувало рівновагу, і було зрозуміло — довго тут не протягне.