РОЗДІЛ 40. Принц

Кийлен повернувся до своєї роботи, старанно перебирав каміння, як і годиться, намагаючись не видавати жодних ознак тривоги чи хвилювання. Він чудово розумів: якщо почне роздумувати про Горнана, Корнила та ту жінку, то може припуститися помилки. А цього не можна було допустити.

Час тягнувся повільно, але сьогодні його ніхто не чіпав. Це насторожувало, та водночас було майже полегшенням.

Кнута не було видно, хоча зазвичай той пильно слідкував за робітниками, немов шукав привід для покарання. Замість нього був інший чоловік — кремезний, зі світлим волоссям і байдужим поглядом.

— Кнут має інші справи, — коротко пояснив, коли хтось із робітників обережно поцікавився відсутністю їхнього звичного наглядача.

Кийлен промовчав, хоча в душі насторожився ще більше.

Коли настав час повертатися в камери, він мовчки рушив знайомим маршрутом. Його камера була така ж, як і всі інші: холодні стіни, вузьке ліжко, товсті двері, що нагадували тюремні. Тут не було нічого, що могло б принести бодай крихту затишку.

Він зачинив за собою двері, опустився на жорсткий матрац і сперся спиною об стіну. Втома накочувала важкою хвилею, та не міг дозволити собі розслабитися.

Де зараз Корнило? Чи знайшов жовтоквіт? Як там Горнан?

Раптом у гнітючій тиші пролунав ледь чутний звук.Кийлен різко підвів голову. Тінь ковзнула біля дверей, і за мить побачив її. Це була та сама жінка, що допомагає їм. Вона стояла в напівтемряві, спокійна, мовчазна.

— Що з моїм братом? — нарешті видавив з себе.

Глафіра зробила крок вперед, наблизившись настільки, що він міг розгледіти вираз її обличчя.

— Йому краще. Я тут, бо хочу поговорити, — відповіла вона. — Ти маєш знати правду. Ти ж знаєш, що твоя матір мертва? — нарешті промовила вона.

— Знаю, — коротко відповів.

— Але не знаєш, як саме вона загинула.

Кийлен повільно підняв голову.

— Вона померла. Що ще тут можна знати?

Глафіра гірко всміхнулася.

— О, померла… Гарне слово. Воно нічого не пояснює, нічого не розкриває. Вона не просто померла, Кийлене. Її вбили.

У нього перехопило подих.

— Хто? — запитав після довгої паузи.

Глафіра нахилила голову, ніби оцінюючи, чи готовий той почути відповідь.

— Лора.

В його вухах наче загуло.

— Що ти сказала?

— Тітонька Лора, — повторила вона. — Та, що тебе виховала. Вона встромила ніж у спину твоїй матері.

В душі Кийлена щось ламалось.

— Це брехня, — прошипів грубо, різко підвівшись.

— Чому ж? — спокійно запитала Глафіра.

— Лора не могла… Вона була їй віддана! Вона служила їй!

— Вона служила собі, — поправила жінка. — І вона врятувала тебе.

Кийлен похитав головою.

— Ти нічого не знаєш…

— Я знаю все, — перебила вона. — Я знала твою матір ще тоді, коли вона була спадкоємицею свого роду. Я бачила, як вона змінювалася, як шукала способу виправити те, що вважала своєю ганьбою.

Кийлен мовчав.

— Ти не такий, як вона хотіла, правда ж? — Глафіра схилила голову, вдивляючись у його риси. — Ти виглядаєш як людина. А вона цього не могла стерпіти.

— Замовкни, — прохрипів грубо.

— Вона хотіла тебе вбити, Кийлене, — мовила Глафіра тихо, але кожне слово було, як удар. — Лора цього не дозволила.

Він повільно сів назад, намагаючись впоратися з цим потоком слів.

— Це правда, Кийлене. Лора захистила тебе ціною крові.

Хлопець уперто дивився в підлогу.

— Чому ти мені це розповідаєш?

— Бо ти маєш знати, — відповіла вона. — Бо ти син Кієланії Габської. І рано чи пізно хтось інший тобі про це скаже. Краще, якщо ти дізнаєшся правду зараз.

Глафіра трохи нахилилася вперед.

— Ти вважаєш її своєю тіткою, але скажи… Ти коли-небудь замислювався, чому вона була з тобою, чому вона виховувала тебе?

Кийлен не відповів.

— Тому що це був її борг. Вона обрала виховати тебе, коли могла просто піти.

Кийлен мовчав. Це був важкий день, і ціла палітра відомих йому відчуттів не давала спокою. З нього було вже досить, але Глафіра не пішла. Вона залишалася в темній, тісній кімнаті, немов навмисне даючи Кийлену можливість переварити сказане, але той не хотів цього чути. Не хотів приймати її слів.

— Ти розумієш, що це означає, правда? — її голос був тихий, але лунав, наче лезо, що ріже тканину.

Кийлен підняв на неї погляд. Очі блищали злістю, але злість була лише маскою для розгубленості, що розросталася в ньому, мов хвороба.