РОЗДІЛ 40. Принц

Кийлен повернувся до своєї роботи, старанно перебирав каміння, як і годиться, намагаючись не видавати жодних ознак тривоги чи хвилювання. Він чудово розумів: якщо почне роздумувати про Горнана, Корнила та ту жінку, то може припуститися помилки. А цього не можна було допустити.

Час тягнувся повільно, але сьогодні його ніхто не чіпав. Це насторожувало, та водночас було майже полегшенням.

Кнута не було видно, хоча зазвичай той пильно слідкував за робітниками, немов шукав привід для покарання. Замість нього був інший чоловік — кремезний, зі світлим волоссям і байдужим поглядом.

— Кнут має інші справи, — коротко пояснив, коли хтось із робітників обережно поцікавився відсутністю їхнього звичного наглядача.

Кийлен промовчав, хоча в душі насторожився ще більше.

Коли настав час повертатися в камери, він мовчки рушив знайомим маршрутом. Його камера була така ж, як і всі інші: холодні стіни, вузьке ліжко, товсті двері, що нагадували тюремні. Тут не було нічого, що могло б принести бодай крихту затишку.

Він зачинив за собою двері, опустився на жорсткий матрац і сперся спиною об стіну. Втома накочувала важкою хвилею, та не міг дозволити собі розслабитися.

Де зараз Корнило? Чи знайшов жовтоквіт? Як там Горнан?

Раптом у гнітючій тиші пролунав ледь чутний звук.Кийлен різко підвів голову. Тінь ковзнула біля дверей, і за мить побачив її. Це була та сама жінка, що допомагає їм. Вона стояла в напівтемряві, спокійна, мовчазна.

— Що з моїм братом? — нарешті видавив з себе.

Глафіра зробила крок вперед, наблизившись настільки, що він міг розгледіти вираз її обличчя.

— Йому краще. Я тут, бо хочу поговорити, — відповіла вона. — Ти маєш знати правду. Ти ж знаєш, що твоя мати мертва? — нарешті промовила вона.

— Знаю, — коротко відповів.

— Але не знаєш, як саме вона загинула.

Кийлен повільно підняв голову.

— Вона померла. Що ще тут можна знати?

Глафіра гірко всміхнулася.

— О, померла… Гарне слово. Воно нічого не пояснює, нічого не розкриває. Вона не просто померла, Кийлене. Її вбили.

У нього перехопило подих.

— Хто? — запитав після довгої паузи.

Глафіра нахилила голову, ніби оцінюючи, чи готовий той почути відповідь.

— Лора.

В його вухах наче загуло.

— Що ти сказала?

— Тітонька Лора, — повторила вона. — Та, що тебе виховала. Вона встромила ніж у спину твоїй матері.

В душі Кийлена щось ламалося.

— Це брехня, — прошипів грубо, різко підвівшись.

— Чому ж? — спокійно запитала Глафіра.

— Лора не могла… Вона була їй віддана! Вона служила їй!

— Вона служила собі, — поправила жінка. — І вона врятувала тебе.

Кийлен похитав головою.

— Ти нічого не знаєш…

— Я знаю все, — перебила вона. — Я знала твою матір ще тоді, коли вона була спадкоємицею свого роду. Я бачила, як вона змінювалася, як шукала способу виправити те, що вважала своєю ганьбою.

Кийлен мовчав.

— Ти не такий, як вона хотіла, правда ж? — Глафіра схилила голову, вдивляючись у його риси. — Ти виглядаєш як людина. А вона цього не могла стерпіти.

— Замовкни, — прохрипів грубо.

— Вона хотіла тебе вбити, Кийлене, — мовила Глафіра тихо. — Лора цього не дозволила.

Він повільно сів назад, намагаючись впоратися з цим потоком слів.

— Це правда, Кийлене. Лора захистила тебе ціною крові.

Хлопець уперто дивився вниз.

— Чому ти мені це розповідаєш?

— Бо ти маєш знати, — відповіла вона. — Бо ти син Кієланії Габської. І рано чи пізно хтось інший тобі про це скаже. Краще, якщо ти дізнаєшся правду зараз.

Глафіра трохи нахилилася вперед.

— Ти вважаєш її своєю тіткою, але скажи… Ти коли-небудь замислювався, чому вона була з тобою, чому вона виховувала тебе?

Кийлен не відповів.

— Тому що це був її борг. Вона обрала виховати тебе, коли могла просто піти.

Кийлен мовчав. Це був важкий день, і ціла палітра відомих йому відчуттів не давала спокою. З нього було вже досить, але Глафіра не пішла. Вона залишалася в темній, тісній кімнаті, немов навмисне даючи Кийлену можливість переварити сказане, але той не хотів цього чути. Не хотів приймати її слова.

— Ти розумієш, що це означає, правда? — її голос був тихий, але лунав, наче лезо, що ріже тканину.

Кийлен підняв на неї погляд. Очі блищали злістю, але злість була лише маскою для розгубленості, що розросталася в ньому, мов хвороба.

— Що означає? — його голос хрипів.

Глафіра ледь помітно зітхнула, схиливши голову набік, спостерігаючи за ним.

— Напівкровки безплідні, Кийлене. Вони не можуть мати дітей.

Здавалося, що кімната стала ще темнішою, а стіни зрушилися ближче.

Кийлен кліпнув, намагаючись обробити ці слова.

— Щооо?!

— Ти ж чуєш мене, — сказала вона. — Напівкровки. Не можуть. Народжувати.

Він механічно похитав головою.

— Але ж… Лора…

— Лора не могла народити Горнана, — перебила вона.

Ця думка вдарила в саме серце.

— Але ж він її син…

— Ти геть дурний? Вона його виростила. — Глафіра спокійно схрестила руки. — Вона могла бути йому матір’ю, яка виховала, але не народила. Вона обрала його так само, як і тебе.

Кийлен відчув, як щось у ньому зміщується, як коли стоїш на міцному ґрунті, а він раптом стає сипким піском.

— Ні… Це неправда, — прошепотів невпевнено.

Глафіра мовчала.

— Це якась помилка, — вдихнув глибше. — Якби це було правдою, Лора б… Вона б сама сказала!

— Вона не сказала тобі й багато іншого, — м’яко відрізала Глафіра. — Як і твій… батько.

Це слово відгукнулося в ньому неприємним холодом.

— Альберт, — пробурмотів Кийлен.

Глафіра кивнула.

— Він теж був напівкровкою. Тож…

Кийлен похитнувся.

— Це… це неможливо.

— Можливо, — відповіла вона.