РОЗДІЛ 37. Фатальна жінка

Корнило сидів у невеликій, заставленій книгами кімнаті писаря, де повітря було наповнене запахом старого пергаменту, воску та чорнила. Він тримав у руках гусяче перо, пробуючи вивести рівну лінію, але чорнило розтікалося, а рукави його щойно виданого одягу вже були заплямовані. Писар, літній чоловік із тонкими рисами обличчя та глибокими зморшками, спостерігав за ним з легким прижмуром, не втручаючись у невмілі спроби чоловіка.

— Писати — це не лише тримати перо, — нарешті мовив, трохи підсунувшись до Корнила. — Це мистецтво. А мистецтво вимагає терпіння.

Корнило зітхнув і витер руки об грубу ганчірку, що лежала поруч. Бо звик до роботи руками, до торгівлі, до дороги, але писання було чимось зовсім новим. І хоч умів читати, цього було замало.

Писар узяв у нього перо й на чистому аркуші вивів ідеально рівні рядки. Корнило мовчки спостерігав, як чорнило лягає на папір тонкими, чіткими лініями, як кожна літера виглядає продуманою й водночас легкою.

— Кожне слово має вагу, — сказав писар, кладучи перо. — Іноді його значення зрозуміле одразу, але є тексти, що приховують більше, ніж здається.

Він витяг зі шухляди невелике люстерко в металевій оправі, поклав його на стіл і підсунув до Корнила.

— Не всі письмена відкривають свої секрети. Деколи те, що важливо, видно лише з правильного кута зору.

Він підніс люстерко до одного з аркушів, і Корнило помітив щось дивне — слова, яких раніше не бачив, проявилися між рядками. Тонкі, ледве помітні літери віддзеркалювалися в гладкій поверхні скла.

— Є чорнило, що видно лише в дзеркалі, — пояснив писар. — А є таке, що проявиться лише при світлі свічки або під теплом руки. Писемність — це не тільки знання, а й ключ до таємниць.

Корнило обережно взяв люстерко, відчувши, яке воно холодне на дотик.

— І що ж я маю з цим робити? — запитав він, розглядаючи свою нову річ.

— Тримай при собі, — відповів писар. — Рано чи пізно воно тобі знадобиться.

Корнило кивнув, сховав люстерко до кишені й знову глянув на тексти перед собою. Його розум почав працювати швидше. Якщо навіть у простих літерах можна приховати більше, ніж здається на перший погляд, то що ще таїться в цих стінах, у цих книгах, у словах, які поки що не розуміє?

***

Наступного дня, коли годинник пробив час обіду, Корнило вирішив піти до загальної їдальні. Він хотів побачити Кийлена та Горнана. У залі стояв звичний гул голосів, звук металевих ложок, що билися об глиняні миски. Корнило швидко знайшов своїх друзів за одним із довгих столів. Вони їли, але, помітивши його, припинили й одразу заговорили пошепки.

— Де ти був? — тихо запитав Кийлен, нахилившись до нього.

— Що ти весь цей час робив? — додав Горнан, уважно вдивляючись у його обличчя.

Корнило опустив ложку у свою миску, відчуваючи, як важко пояснити все одразу.

— Працював. Навчався, — коротко відповів.

— Навчався? — здивувався Кийлен. — Це що, жарт? Тут всіх змушують перебирати каміння, а тебе — вчитися?

— І що ти там дізнався? — буркнув Горнан.

Корнило глянув на них, усвідомлюючи, що не може зараз розповісти все. Поки що. Він обережно торкнувся кишені, де лежало люстерко.

— Дещо важливе, — відповів тихо. — Але розповім пізніше. Потрібно поїсти.

Брати переглянулися, але більше нічого не сказали. Їжа у їхніх мисках уже давно охолола, але тепер це було неважливо.

На самому кінці обіду Корнило дістав люстерко з кишені, уважно подивився в нього, і його обличчя спохмурніло. Він зітхнув і тихо мовив:

— Це люстерко допомагає бачити деякі тексти, яких може не бути помітно, але зараз я бачу в ньому брудну істоту, якій так і хочеться надавати по пиці.

Кийлен і Горнан здивовано перезирнулися, але Корнило більше нічого не сказав. Та чоловік, що сидів поруч, чудово чув, що в цій маленькій незрозумілій штукенції видно якусь істоту. Він різко підхопився зі свого місця і видер у Корнила з рук цікаву маленьку річ і, з величезною цікавістю, зазирнув в неї…

Через декілька митей всі навколо помітили, як обличчя чоловіка змінилося… Його зацікавленість перейшла в обурення та агресію.

— Ах ти ж паскуда! Я тобі зараз покажу, хто тут «брудна істота»!

На крик зреагував Кнут, що не втратив можливості вигуляти свого канчука, тим самим врятувавши Корнила від нападу.

— Я вже чую запах брудної істоти! — кричав Кнут і безжально шмагав чоловіка.

— Це не я! Це він хотів надавати мені по пиці! Всі це чули! — кричачи від болю, запевняв у своїй невинності чоловік.

Та все було марно. Поки нещасного шмагав Кнут, Кийлен хотів знайти дзеркальце і віддати Корнилу, але воно лежало на підлозі, розбите. Тому Корнило, Кийлен та Горнан швидко пішли з їдальні, щоб не потрапити в розлючені Кнутові лапи.

***

Корнило прокинувся ще до того, як у підземному місті розпочався новий день. Чув, як за стінами його спального приміщення інші раби, робітники, мешканці прокидалися, стогнали, потягувалися, хтось тихо сварився, а хтось чимось шарудів. Сам не мав часу на все це. А мав мету.

Після вчорашнього інциденту в їдальні його люстерко лежало розбите. Воно було не шматком дзеркала, а річчю, яка відкривала йому новий погляд на те, що він читав. Писар дав йому його не просто так. І якщо Корнило хотів дізнатися більше про цей світ і про те, що тут ховається, йому потрібно було знайти заміну.

Тому, обережно вислизнувши з-під грубої ковдри, ступив босими ногами на холодну підлогу й рушив вузькими коридорами, які вже трохи вивчив. Йому потрібно було знайти місце, де зможе взяти собі нове люстерко. І вже мав здогадку, де його шукати.

Ще коли він ішов до писаря вперше, його провели через квартал, де мешкали ті, хто мав вищий статус за звичайних робітників. Серед них була одна кімната, двері якої він колись бачив привідкритими. Навіть швидкого погляду вистачило, щоб зрозуміти: тут живе жінка. Витончені фіранки, акуратно складена постіль, полички з невеликими прикрасами та тканинами. Хоча не знав, хто вона, але вірив, що саме тут зможе знайти те, що йому потрібно.