РОЗДІЛ 37. Фатальна жінка

Корнило сидів у невеликій, заставленій книгами кімнаті писаря, де повітря було наповнене запахом старого пергаменту, воску та чорнила. Він тримав у руках гусяче перо, пробуючи вивести рівну лінію, але чорнило розтікалося, а рукава його щойно виданого одягу вже були заплямовані. Писар, літній чоловік із тонкими рисами обличчя та глибокими зморшками, спостерігав за ним з легким прижмуром, не втручаючись у невмілі спроби чоловіка.

— Писати — це не лише тримати перо, — нарешті мовив, трохи підсунувшись до Корнила. — Це мистецтво. А мистецтво вимагає терпіння.

Корнило зітхнув і витер руки об грубу ганчірку, що лежала поруч. Бо звик до роботи руками, до торгівлі, до дороги, але писання було чимось зовсім новим. І хоч умів читати, цього було замало.

Писар узяв у нього перо й на чистому аркуші вивів ідеально рівні рядки. Корнило мовчки спостерігав, як чорнило лягає на папір тонкими, чіткими лініями, як кожна літера виглядає продуманою й водночас легкою.

— Кожне слово має вагу, — сказав писар, кладучи перо. — Іноді його значення зрозуміле одразу, але є тексти, що приховують більше, ніж здається.

Він витяг зі шухляди невелике люстерко в металевій оправі, поклав його на стіл і підсунув до Корнила.

— Не всі письмена відкривають свої секрети. Деколи те, що важливо, видно лише за правильного кута зору.

Він підніс люстерко до одного з аркушів, і Корнило помітив щось дивне — слова, яких раніше не бачив, проявилися між рядками. Тонкі, ледве помітні літери віддзеркалювалися в гладкій поверхні скла.

— Є чорнило, що видно лише в дзеркалі, — пояснив писар. — А є таке, що проявиться лише при світлі свічки або під теплом руки. Писемність — це не тільки знання, це ключ до таємниць.

Корнило обережно взяв люстерко, відчувши, яке воно холодне на дотик.

— І що ж я маю з цим робити? — запитав він, розглядаючи свою нову річ.

— Тримай при собі, — відповів писар. — Рано чи пізно воно тобі знадобиться.

Корнило кивнув, сховав люстерко до кишені й знову глянув на тексти перед собою. Його розум почав працювати швидше. Якщо навіть у простих літерах можна приховати більше, ніж здається на перший погляд, то що ще таїться в цих стінах, у цих книгах, у словах, які поки що не розуміє?

***

Наступного дня, коли годинник пробив час обіду, Корнило вирішив піти до загальної їдальні. Він хотів побачити Кийлена та Горнана. У залі стояв звичний гул голосів, звук металевих ложок, що билися об глиняні миски. Корнило швидко знайшов своїх друзів за одним із довгих столів. Вони їли, але, помітивши його, припинили й одразу заговорили пошепки.

— Де ти був? — тихо запитав Кийлен, нахилившись до нього.

— Що ти весь цей час робив? — додав Горнан, уважно вдивляючись у його обличчя.

Корнило опустив ложку у свою миску, відчуваючи, як важко пояснити все одразу.

— Працював. Навчався, — коротко відповів.

— Навчався? — здивувався Кийлен. — Це що, жарт? Тут всіх змушують перебирати каміння, а тебе — вчитися?

— І що ти там дізнався? — буркнув Горнан.

Корнило глянув на них, усвідомлюючи, що не може зараз розповісти все. Поки що. Він обережно торкнувся кишені, де лежало люстерко.

— Дещо важливе, — відповів тихо. — Але розповім пізніше. Потрібно поїсти.

Брати переглянулися, але більше нічого не сказали. Їжа у їхніх мисках уже давно охолола, але тепер це було неважливо.

На самому кінці обіду Корнило дістав люстерко з кишені, уважно подивився в нього, і його обличчя спохмурніло. Він зітхнув і тихо мовив:

— Це люстерко допомагає бачити деякі тексти яких може не бути помітно, але зараз я бачу в ньому брудну істоту, якій так і хочеться надавати по пиці.

Кийлен і Горнан здивовано перезирнулися, але Корнило більше нічого не сказав. Та чоловік, що сидів поруч чудово чув, що в цій маленькій незрозумілій штукенції видно якусь істоту. Він різко підхопився зі свого місця і видер у Корнила з рук цікаву маленьку річ і, з величезною цікавістю, зазирнув в неї…

Через декілька секунд всі навколо помітили як обличчя чоловіка змінилось… Його зацікавленість перейшла в обурення та агресію.

— Ах ти ж паскуда! Я тобі зараз покажу хто тут «брудна істота»!

На крик зреагував Кнут, що не втратив можливість вигуляти свого канчука, тим самим врятувавши Корнила від нападу.

— Я вже чую запах брудної істоти! — кричав Кнут і безжально шмагав чоловіка.

— Це не я! Це він хотів надавати мені по пиці! Всі це чули! — кричачи від болю запевняв в своїй невинності чоловік.

Та все було марно. Поки нещасного шмагав Кнут, Кийлен хотів знайти дзеркальце і віддати Корнилу, але воно лежало на підлозі розбите. Тому Корнило, Кийлен та Горнан швидко пішли з їдальні щоб не потрапити в розлючені Кнутові лапи.

***

Корнило прокинувся ще до того, як у підземному місті розпочався новий день. Чув, як за стінами його спального приміщення інші раби, робітники, мешканці прокидалися, стогнали, потягувалися, хтось тихо сварився, а хтось чимось шарудів. Сам не мав часу на все це. А мав мету.