РОЗДІЛ 32. Ого, які ви цікаві!

Ранок у темниці настав майже непомітно. Сонячне світло не проникало крізь товщу каменю, і єдиним знаком початку нового дня був грубий скрип дверей. Кнуровий Кнут зайшов до їхньої кімнати, не турбуючись про тишу. Його кроки лунали важкими ударами по кам’яному підлозі.

— Годі спати, виродки! — гукнув, постукуючи батогом по стіні. — Час побачити справжнє життя!

Корнило підняв голову і криво посміхнувся, намагаючись не виказати свого роздратування. Горнан і Кийлен піднялися повільно, намагаючись розплющити очі та збагнути, що їх чекає далі.

— Ідіть за мною, — буркнув Кнут і розвернувся, не чекаючи відповіді.

Вони йшли темними коридорами, а повітря було густим і спертим. Корнило уважно придивлявся до кожного закутка, намагаючись запам’ятати шлях. Стрімко коридори перетворилися на широку кам’яну дорогу, і раптом перед ними розкрилося величезне підземне місто.

Це було видовище, якого жоден із них не очікував. Кам’яні будівлі здіймалися вгору, а деякі буквально звисали зі стелі печери, підтримувані масивними колонами з темного каменю. Дороги перепліталися між собою, утворюючи заплутану мережу переходів і сходів.

Люди товпилися на вулицях, але це не були звичайні мешканці, до яких вони звикли. Майже всі тут мали фізичні або розумові вади. Одні кульгали, інші тримали руки, викручені дивними кутами, а декого було важко впізнати як людей через деформовані риси обличчя. Очі цих людей дивилися з-під низьких лобів насторожено або байдужо.

— Ласкаво просимо до нашого раю, — посміхнувся Кнут, махнувши рукою навколо. — Це найбільше місто в цих землях.

Кийлен здригнувся від цих слів. Йому було важко зрозуміти, як це місце може бути раєм. Він дивився на змучені обличчя навколо, на руки, що тримали важкі кошики з камінням, на дітей, що сиділи на бруківці з порожніми очима.

— Хто всі ці люди? — пробурмотів Горнан, не відводячи погляду.

— Ті, хто знайшли свій дім тут, — відповів Кнут, не обертаючись. — А ви, можливо, станете частиною цієї великої родини.

Він повів їх далі через місто, поки вони не дійшли до величезної площі з кам’яним помостом у центрі. Навколо стояли ряди людей, усі з похмурими обличчями.

— Звикатимете поступово, — сказав Кнут, підштовхуючи їх вперед. — Спершу це здається страшним, але з часом ви зрозумієте, що тут ви знайдете своє місце.

Корнило мовчав, але його очі блищали холодною рішучістю. І уже почав обдумувати, як їм вибратися звідси, але спершу треба було вижити. Він озирнувся на Горнана і Кийлена, киваючи їм ледь помітно, як знак: тримайтеся разом.

Ірмгар чекав на них у центрі площі. Їхній нічний жах, який досі не перестав бути реальністю. Немов, став ще вищим ніж учора, статний чоловік із проникливим поглядом і суворим обличчям, одягнений у той самий темний плащ і вдень, і вночі, він виглядав велично і страшно водночас. І склав руки за спиною, дивлячись на новоприбулих із безпристрасною цікавістю.

— Тож це ті самі? — запитав швидко, не дивлячись на Кнута.

— Так, господарю Ірмгаре, — відповів той з показною шанобливістю. — Ще свіженькі, але швидко звикнуть.

Ірмгар кивнув, уважно розглядаючи кожного. Його погляд затримався на Корнилові, ніби намагався прочитати його думки.

— Сюди приходять усі — волею чи неволею, — заговорив Ірмгар, обійшовши їх колом. — Ви побачите, що тут кожен має своє місце. Свою роботу. Усі працюють на благо нашого великого міста, і кожна пара рук важлива.

— Як це робота? — раптом перебив його Кийлен, у голосі якого прозвучала зухвалість. Він стиснув кулаки, глянувши на натовп згорблених і виснажених людей. — Це не схоже на роботу. Це схоже на рабство.

Настала важка тиша. Люди навколо застигли, ніби самі бояться дихати. Погляди вп'ялися в Кийлена, і на якусь мить навіть вітер у підземеллі здавався нерухомим.

Ірмгар зупинився і повернувся до Кийлена. Його очі стали крижаними. Він підійшов до хлопця, нахилившись так близько, що той міг чути його рівне і спокійне дихання.

— Рабство, кажеш? — прошепотів Ірмгар, його голос був м'яким, але від нього мороз пробігав по спині. — Тут немає рабів. Тут є ті, хто служить. Ті, хто розуміє, що свобода — це лише тінь, ілюзія. А якщо ти шукаєш свободу, — і торкнувся плеча Кийлена, — я можу показати тобі, що буває з тими, хто вірить у казки.

Корнило ступив уперед, швидко опустивши голову, ніби хотів згладити ситуацію.

— Ми вдячні за можливість стати частиною цього… місця, — сказав спокійним голосом. — Ми не хочемо непорозумінь. Хлопчина просто не розуміє, що до чого. Ми нові тут, але швидко навчимося.

Ірмгар посміхнувся — холодно і майже поблажливо.

— Розумний чоловік, — сказав голосно, дивлячись на Корнила. — Це добре. Розумні довше живуть.

Він розвернувся і махнув рукою, даючи знак Кнуту.

— Заведіть їх на місце. Робота чекає.

Кнут схопив Кийлена за плече і прошепотів йому на вухо, коли тягнув уперед:

— Тепер ти знаєш, як тут ведуться справи. Не забудь.

Їх повели далі, а Ірмгар стояв і спостерігав, як їхні силуети зникають у темряві коридорів.