РОЗДІЛ 30. Гірське царство

Тьмяні зорі ще ледь жевріли на темному небі, коли важкий туман сповив ліс, притишуючи кожен звук. Ніч огорнула табір Горнана, Кийлена та Корнила глибоким сном. Вони спали біля згаслого багаття, закутані у свої плащі. Лавр стояв на сторожі неподалік від входу в печеру, його гострі вуха ловили кожен порух ночі. Здавалося, що ліс мовчав, а повітря було насичене незвичною тишею.

Раптом тишу порушив ледь чутний шурхіт, мовби щось велике, але обережне, ковзнуло між тінями. Лавр підняв голову, його великі очі напружено вдивлялися в темряву. Він нахилився ближче до печери, намагаючись зрозуміти, звідки доносився звук. Тоді почув це — глухий удар, приглушений звук шарпанини і короткий, здушений крик.

Горнан першим розплющив очі, коли міцні руки схопили його за плечі й почали тягти. Він спробував вирватися, але невидимі тіні зв'язали його зап'ястя швидким рухом, змушуючи впасти на коліна.

— Кийлене! Корнило! — вигукнув, але його голос одразу заглушив чийсь важкий удар по спині. Він захрипів, намагаючись знову піднятися.

Кийлен прокинувся від цього крику і відчув, як чиясь рука міцно здавила його горло, не даючи крикнути. Його ноги були вже зв'язані тонким, але міцним шнуром, і теж опинився на землі. Корнило спробував вихопити кинджал, але в темряві його рука натрапила лише на порожнє місце, і за мить він також був схоплений.

— Що за сволоти?! — прохрипів Корнило, марно пручаючись. — Хто ви?! Сучі діти! Покажіться!

Та у відповідь — лише тиша. Їхні викрадачі були невидимими в пітьмі, тягнучи їх глибше в печеру.

За межами печери Лавр остаточно прокинувся від тривоги. І чув усе — глухі звуки боротьби, короткі хрипи, важкі кроки, але не бачив нічого. Його величезні ратиці били по землі, він метався перед входом у печеру, намагаючись проштовхнутися всередину, але вузький прохід не пропускав його величезне тіло.

Лавр задер голову і заревів так голосно, що ліс здригнувся. Його глибокий голос луною розійшовся далеко, змішавшись із переляканими криками птахів, що зірвалися з гілок. Він намагався попередити або хоча б налякати невидимих викрадачів, але ті не зупинилися. Його друзі зникали в темряві печери.

— Лавре! — пролунав останній розпачливий вигук Кийлена, подумки звертаючись до свого вірного супутника. — Нам потрібна допомога! Нас тягнуть!

Але зв'язок обірвався так само раптово, як і почався. Лавр знову ревів у темряву, його серце билося в дикій паніці. Він чув, як кроки зникли десь глибоко в печері, а потім настала абсолютна, безжальна тиша.

Величезний лось стояв на місці, важко дихаючи, його бока здригалися від напруги. Він вдарив рогами в кам'яні стіни, намагаючись знайти хоча б вузький прохід, який дозволив би йому проникнути всередину. Та печера залишалася байдужою.

Він обережно ступив кілька кроків уперед і нахилив голову, вдивляючись у темряву. Його очі блищали тривогою, а серце болісно стискалося від безсилля. Його друзі зникли, і Лавр залишився сам на холодному світанку…

Корнило, Кийлен і Горнан лежали на холодній величезній кам'яній підлозі в темній кімнаті з височенною стелею. Їх руки все ще були зв’язані, а повітря пахло сирістю та пилом. Далеко вгорі виднілося єдине крихітне віконце, крізь яке пробивалося слабке світло, наче нагадування про світ зовні. Неподалік чулися кроки, а десь у глибині коридору — уривчасті голоси, хриплі й чужі, як відлуння хвороб і антисанітарії.

Їх тягли сюди незрозумілі створіння, людиноподібні, але в чомусь химерні й лякаючі. Високі постаті з непропорційно довгими руками, згорбленими спинами, очима, що відблискували слабким зеленкуватим кольором у темряві. Їх обличчя ховалися в тінях, але від одного погляду на цих істот здавалося, що вони зліплені з уламків людей, покручених і спотворених невідомими силами.

Двері важко грюкнули, залишивши їх наодинці. Корнило був першим, хто заговорив. Його голос звучав тихо, але впевнено, немовби кожне слово мало вагу.

— Ми в халепі, хлопці. Якщо хочемо вибратися звідси живими, треба грати за їхніми правилами.

Горнан і Кийлен переглянулися, ще не до кінця розуміючи, що він має на увазі.

— Корниле, що це за створіння? — тихо запитав Кийлен, тримаючи руку на грудях, де ще боліла синяковата рана від грубого захвату. — Це люди?

— Можливо… — Корнило трохи замислився, вдивляючись у стіни. — А може, це ті, хто лишився від людей. Нам краще не ставити зайвих запитань. Запам’ятайте, що ми — просто мандрівники, дурники, які заблукали. І нам треба грати свої ролі.

— Дурники? — Горнан недовірливо підняв брову. — А які в нас мають бути імена?

— Я — Корнило. — Корнило примружився, наче обмірковував кожне слово. — Ти, Горнан, будеш Грумом. А ти, Кийлене, станеш Лемом.

— Лем? — здивувався Кийлен. — Щось надто коротко для мене.

— Коротке ім’я легше запам’ятати, — відмахнувся Корнило. — Ніяких розумних розмов, ніяких згадок про Дерево або про наші справжні плани. Ми — прості подорожні, які заблукали в пошуках їжі та ночівлі. І якщо хтось почне ставити запитання, брешіть так, як ніколи не брехали. Краще мовчіть скільки можете, лише слухайте. Прислухайтесь до слів і виразів і вивчайте їх, і використовуйте саме їх. Так ви зможете отримати довіру до себе. Та якщо, все ж таки почали брехати, то не забувайте свою брехню. Зробіть її своєю правдою і вірте в неї.