РОЗДІЛ 27. Ворог в тіні

Тієї ночі густий туман огорнув ліс, ховаючи все в сивому мареві. Табір загубився в сітці коріння й похилих дерев, а темрява здавалася особливо важкою. Лавр неспокійно крутився біля вогнища, тримаючи свої чутливі вуха насторожі. Усе було надто тихо. Ні шелесту листя, ні співу нічних птахів — лише моторошне безмовство.

Раптом він підвів голову. Щось велике ковзнуло між деревами на краю табору. Ледь чутний звук — наче важке крило прошурхотіло крізь гілки. Сутінки заворушилися, і здавалося, ніби сама темрява дихнула на нього.

Лавр піднявся, його серце забилося швидше. Він підійшов до сплячих товаришів. Лавр одразу зв’язався з Кийленом.

— «Прокидайся, Кийлене. Щось наближається…».

Кийлен поворухнувся, намагаючись прийти до тями.

— Що ти відчув?

— «Не знаю, але воно велике. І тихе. Надто тихе…» — Лавр нервово ступив кілька кроків до нього. — «Розбуди Горнана і Корнила. Нам треба рухатися».

Кийлен легенько торкнувся Горнана й Корнила.

Горнан потягнувся за палицею, яка слугувала йому зброєю, а Кийлен, ще сонний, підійшов ближче до Лавра.

— Ти впевнений? Може, то просто олень або великий птах? — припустив Горнан, намагаючись зберігати спокій.

— «Ні», — заперечив Лавр. — «Це не олень і не птах. Воно більше. І рухається… по-іншому».

Знову щось зашурхотіло вдалині. Цього разу всі побачили, як крізь гілля промайнуло щось величезне й темне. Воно ковзнуло між деревами беззвучно, але в повітрі лишився гіркуватий запах чогось не свіжого, неначе шлейф від останнього подиху.

— Я такого ніколи не бачив… — прошепотів Кийлен, вдивляючись у темряву. — Це не тварина. Воно… наче тінь, яка ожила.

Корнило примружився, намагаючись роздивитися обриси істоти. Вона рухалася плавно, наче велетенський змій, а її тіло було вкрите чимось темним і блискучим, як мокре каміння після дощу. В очах мерехтіло щось жовтувате, і коли вона затрималася на мить, стало зрозуміло, що істота дихає — важко, розмірено, наче з кожним подихом проковтувала нічне повітря.

— Ми не можемо тут залишатися, — сказав Корнило, облизавши пересохлі губи. — Треба відійти подалі й пересидіти в укритті.

— Але що це? — прошепотів Горнан.

— Не знаю, — відповів Корнило. — Але це не створіння цього лісу. Це щось… давнє. Те, що не повинно бути тут.

Вони швидко зібрали свої речі й, тримаючись ближче один до одного, рушили вглиб лісу, намагаючись рухатися якомога тихіше. Лавр ішов попереду, його очі світилися тривогою.

Позаду щось знову зашурхотіло. Велика тінь злетіла у повітря, і, хоча вони не побачили її повністю, звук величезних крил, що розсікали повітря, змусив їх здригнутися.

— Воно летить над нами, — прошепотів Кийлен, піднімаючи погляд, але крізь густе гілля нічого не було видно.

Раптом усе стихло. І ця тиша була ще страшнішою за будь-який звук.

— «Зупинилося…» — припустив Лавр, нашорошивши вуха. — «Воно чекає».

— Чекає на що? — запитав Кийлен.

— На нас, — відповів Корнило, стискаючи зуби. — Але ми не дамося йому так просто.

І вони рушили далі, ковзаючи між деревами, зливаючись із тінями. Попереду вже виднілися схили, де ліс ставав рідкішим. Позаду тінь усе ще стежила за ними, але так і не наважилася напасти.

Коли вони дісталися більш відкритого місця, Корнило озирнувся. — Воно не піде за нами сюди. Це його територія, і воно її не покине.

— Але що це було? — знову запитав Горнан, стискаючи руку брата.

Корнило подивився на них і тихо відповів: — Є речі, що краще не знати. Деякі таємниці цього світу давно забуті… І, можливо, це на краще.

Їхня мандрівка продовжилася після того, як вони забрали свої речі і заспокоїлись. Кожен із них знав, що більше ніколи не дивитиметься на нічний ліс так, як раніше.

***

На світанку, коли перші промені сонця тільки починали пробиватися крізь густе листя Дерева, до дверей кімнати Сімми постукали. Стук був різким, майже тривожним. Сімма, ще сонна, скинула ковдру й поспіхом відчинила двері. Перед нею стояла Ілона — та сама жінка, яка напередодні ввечері принесла страшні новини. Її обличчя було напруженим, а голос — схвильованим.

— Твій батько терміново кличе тебе, — сказала вона. — І Рока теж.

Сімма відразу зрозуміла, що це щось серйозне. Вона швидко вдягнулася й побігла до кімнати брата. Постукавши у двері, гукнула:

— Рок, прокидайся! Батько хоче нас бачити. Це важливо.

Рок з’явився за кілька хвилин, одягаючись на ходу. Його очі ще були напівзакриті від сну, але стурбоване обличчя сестри пробудило в ньому пильність.

— Що сталося? — запитав стурбовано.

— Не знаю, але виглядає серйозно.

Вони поспішили до кімнати пана Річарда, який уже чекав на них. Він стояв біля вікна, тримаючи в руках чашу з теплою трав’яною настоянкою, і вдивлявся в далечінь, ніби шукав відповіді серед хиткого коріння Дерева. Його погляд був важким, обличчя — втомленим і напруженим.