РОЗДІЛ 25. Ліс — зовсім не рідний

Над лісом поволі опускалися сутінки. Десь далеко каркали ворони. Корнило, Кийлен і Горнан сиділи біля невеликого багаття. Його полум’я грало на їхніх обличчях, освітлюючи прості речі: мішечок зі збираним за день корінням та грибами, жменю ягід і невелику купку сушених трав.

— Ми майже як травоїди, — жартома сказав Корнило, помішуючи в казанку відвар із лісових грибів і диких коренеплодів. — Аж дивно, як люди можуть жити без м’яса.

— Нічого дивного, — відповів Горнан, перевертаючи на гарячому камені шматок кореня, схожого на бульбу ріпи. — М’ясо — не єдине джерело сили. Важливо знати, що дарує нам ліс. Наприклад, ось ця бульба — справжній скарб. Її смак солодкуватий, а якщо запекти, вона дає сили, як кращий хліб.

Кийлен уважно дивився на Корнила, притримуючи ледь обвітрену квітку в руці.

— А ця рослина… Ти казав, що вона особлива. Що це за квітка? — запитав він, показуючи велику м’яку голівку, схожу на ріп’ях, із величезною жовтою квіткою зверху.

Корнило кивнув і взяв квітку, уважно розглядаючи її під світлом вогню.

— Це жовтоквіт. Рідкісна рослина. Колись я випадково натрапив на неї, коли мандрував через заболочений ліс. На вигляд вона здається звичайною, але її секрет — у квітці. Якщо її висушити й зберегти правильно, можна зробити зілля, яке заспокоює біль і навіть лікує лихоманку.

— То чому її так рідко використовують? — запитав Горнан, обережно торкаючись пелюсток. — Виглядає ж вона зовсім безпечно.

— Бо мало хто знає, як із нею працювати, — відповів Корнило. — Якщо її неправильно висушити, вона втрачає всі свої властивості. Більше того, якщо її зірвати надто рано або надто пізно, вона може навіть викликати слабкість і запаморочення. Коли все зробити правильно, ця рослина стає цінною для лікування ран і хвороб.

Кийлен уважно слухав, запам’ятовуючи кожне слово.

— І що нам із нею робити зараз? — запитав голосно.

— Для початку ми залишимо її на ніч сушитися біля вогнища, — сказав Корнило. — Потім акуратно загорнемо її в суху тканину й збережемо до тих пір, поки не знайдемо зручне місце, де можна зробити зілля.

— Неймовірно, — прошепотів Горнан. — Ніколи б не подумав, що в лісі є стільки секретів.

— Ліс — це цілий світ, — відповів Корнило. — Якщо знаєш, як слухати, він завжди підкаже, як вижити.

Корнило зручно вмостився біля вогню, погладжуючи свою подорожню торбу. Жовтогарячий вогонь освітлював його обличчя, і в темряві лісу його слова звучали ще спокійніше й переконливіше.

— Знаєте, — почав тихо, кидаючи погляд на зоряне небо, — люди завжди боялися ночі. Думають, що в темряві ховається щось страшне, щось хижакувате, але це лише легенди. Насправді майже всі небезпечні тварини полюють вдень.

Кийлен насупився, уважно слухаючи.

— Але ж ми завжди тримаємо нічну варту. Хіба це не через диких звірів?

— Звірів боятися не варто, — Корнило усміхнувся і підкинув у вогонь гілку. — У цьому лісі майже немає хижаків. Тварини, що живуть тут, мирні й займають свої місця: дятли стежать за деревами, білки ховають свої скарби, сови шукають мишей… Усі вони на деревах або під ними, але жоден із них не прагне нашої шкоди.

— Але навіщо тоді нічна варта? — здивовано запитав Горнан.

Корнило на мить замовк, уважно дивлячись у полум’я. Потім його голос став тихішим, серйознішим.

— Нічна варта — не для захисту від звірів. Вона для захисту від людей. Бо люди — ось хто справді небезпечний. І вони можуть з’явитися звідки завгодно і коли завгодно.

Кийлен і Горнан перезирнулися. Корнило продовжував:

— Люди можуть бути хорошими, звісно, але не всі. Є ті, хто готовий скористатися слабкістю інших. У своїх мандрах я бачив це не раз. Були люди, які вночі нападали на беззахисних мандрівників, грабували їх і навіть забирали в полон. Ліс може здатися мирним і безпечним, але людина, яка втратила совість, небезпечніша за будь-якого звіра.

— І ти справді зустрічав таких? — злякано запитав Горнан.

— На жаль, так, — кивнув Корнило. — Саме тому ми завжди маємо бути обережними. Не через вовків чи ведмедів, яких тут усе одно немає. А через тих, хто може прийти за нами з іншого боку лісу.

Кийлен задумливо дивився в нічну темряву.

— І що нам робити, якщо вони прийдуть?

Корнило відкинувся назад, тримаючи погляд на полум’ї.

— Якщо будемо разом, усе буде добре. Ми сильніші, ніж вони думають. А головне — ми знаємо цей ліс краще за них. Ніч завжди на боці тих, хто вміє чути її голос. І не забувайте: справжню небезпеку видно не в темряві, а в очах тих, хто усміхається, готуючи ніж за спиною.

Запала тиша. Десь далеко, у кронах дерев, проспівала сова, і це принесло з собою несподіване відчуття безпеки.

— Отже, — посміхнувся Кийлен, — ми тут не чужі. Ліс — наш союзник, а ніч — не така вже і страшна.

— Саме так, — підтвердив Корнило, киваючи. — І якщо ми дослухатимемося до її порад, ліс захистить нас краще за будь-який мур.

І вони сиділи ще довго, вбираючи слова Корнила і прислухаючись до співу нічного лісу, який, здавалося, був згоден із кожним його словом. Жовтоквіт лежав на пласкому камені, поступово втрачаючи вологу й готуючись стати ліками, що можуть врятувати життя в скрутну хвилину.