РОЗДІЛ 17. Таємнича втрата

Горнан, обтяжений важкими думками, повільно підіймався безлюдними сходами до кімнати матері. Кроки відлунювали глухо. Він прагнув обговорити знайдений пакт без присутності Кийлена, аби брат залишався осторонь тривожних передчуттів.

Двері виявилися прочиненими. Легкий вітерець ворушив тонкі штори, пропускаючи всередину тепле світло заходу сонця. Повітря здавалося застиглим, надто щільним.

— Мамо, ти тут? — тихо озвався Горнан, переступаючи поріг.

Уявляв матір за звичними справами — з книгою біля вікна або за рукоділлям. Та кімната відповіла гнітючою порожнечею. Погляд мимоволі зупинився на постаті в кріслі, і серце різко прискорило хід.

— Мамо? — голос зірвався, коли він підійшов ближче.

Лора сиділа, схиливши голову набік. Руки лежали на колінах без найменшої напруги. Бліде обличчя, заплющені очі — усе скидалося на сон, проте тіло зберігало дивну, неприродну нерухомість.

Горнан опустився навколішки. Його пальці зімкнулися навколо материнської руки. Холод пронизав долоню, піднявся вище, стискаючи груди. Дихання у відповідь відсутнє.

— Ні… — звук вирвався сам, тремтячий, ламкий.

Він притиснув її до себе, різко, болісно, ніби сила обіймів здатна повернути тепло. Та тіло залишалося важким і слухняним, мов річ, позбавлена життя. Усвідомлення накрило раптово, змиваючи думки про пакт, знаки, загрози.

— Чому… — слова тонули в риданнях.

Підлога холодила коліна. Світ навколо втратив форму й сенс. Залишився тільки біль — густий, задушливий.

Погляд упав на стіл. Серед дрібних речей лежав пергамент — старий, потемнілий, знайомий. Горнан підняв його тремтячими руками. У грудях осів страх. Усвідомлення проросло повільно, отруйно: цей документ міг стосуватися смерті матері. Під ногами все хиталося, кімната пливла, наче у тумані.

Пергамент вислизнув із пальців. Горнан знову пригорнув матір, вдивляючись у риси обличчя, шукаючи бодай тінь відповіді. Холод залишався незмінним. Серце стискалося від безсилля. Розум губився, шукаючи пояснення, шлях, рішення.

За вікном сонце ховалося за обрієм. Світло згасало повільно, залишаючи довгі тіні на стінах. Разом із ним тануло щось усередині Горнана.

Час розтягувався. Сили покидали тіло. Зрештою він обережно розтиснув руки, дозволяючи матері залишитися у тиші кімнати. Підвівся важко, зупинився біля вікна. Нічне небо розкинулося глибоке й порожнє. Душу затягувала темрява.

***

Після того як Горнан виявив бездиханне тіло своєї матері, звістка про її смерть швидко поширилася серед мешканців. У тісній спільноті новини передавалися миттєво — навіть у нічний час.

Першими про трагедію дізналися найближчі сусіди, які почули крики Горнана. Вони негайно поспішили на допомогу, та було вже пізно. Серед них була стара Мейра. Побачивши, що сталося, вона схопила накидку й поспішила до кімнати своєї подруги Еліни, аби повідомити сумну звістку.

У вечірніх сутінках, коли сонце вже сховалося за горизонтом, але ніч іще не вступила у свої права, Корнило, Брячислав, Флоріан та Яоран сиділи в просторій спільній кімнаті на Великому Дереві. Вони обговорювали останні події, намагаючись розібратися в питаннях, що постали перед ними.

— Мені здається, що в цій кімнаті раніше жила велика сім’я. Та що з нею сталося? — замислено мовив Брячислав.

— Можливо, діти, які тут мешкали, вже мають власні родини й окремі кімнати, — припустив Флоріан, підводячи погляд.

— Якщо так, то чому вони не завітали познайомитися з новими мешканцями своєї колишньої оселі? Або ж вони надто мало розповідають про себе, чи просто не знають, що ми живемо саме тут, — продовжив Брячислав.

Їхню розмову раптово перервали звуки метушні з коридору. Схвильовані голоси та швидкі кроки стрімко наближалися.

— Що там відбувається? — здивовано запитав Яоран, підводячись.

Двері різко відчинилися, і на порозі з’явилася Еліна. Її обличчя було блідим, очі повнилися слізьми.

— Лора… Вона… вона мертва, — вигукнула вона, ледве стримуючи ридання.

Ці слова приголомшили всіх присутніх. Серце Брячислава стислося, а в голові паморочилося.

— Це неможливо… Як? — хрипко прошепотів він, не вірячи почутому.

Він опустився на стілець, відчуваючи, як слабшають ноги.

— Ми сьогодні бачилися з нею… Вона виглядала цілком звичайно, — додав він, намагаючись осмислити почуте.

Флоріана переповнювали гнів і безсилля.

— Хто міг це зробити? Таке не могло статися без причини! — вигукнув він, і голос його тремтів.

Зусиллям волі Флоріан опанував себе й підійшов до Еліни.

— Де вона зараз? — запитав тихо, проте твердо.

— Горнан знайшов її в кімнаті… Він досі там, із нею, — відповіла Еліна, витираючи сльози.

Яоран підійшов до вікна, намагаючись приховати потрясіння.

— Потрібно з’ясувати, що сталося. Це не могло бути… звичайним збігом, — мовив він, дивлячись у далечінь.