РОЗДІЛ 14. Наставник

Ранок розкинувся холодним туманом, який огортав землю. Сонце лише починало пробиватися крізь крони дерев, кидаючи тонкі золотаві промені на траву. Горнан і Кийлен — майже не спали, їм заважали роздуми про майбутнє і їхніх гостей, вони не відчували себе готовими до такої відповідальності, яку мали нести вже сьогодні, та попри це, вже з відтінком мужності в обличчях, просувалися крізь дерева в пошуках Корнила. Їхні голоси були приглушені, наче вони боялися порушити спокій природи.

— Як думаєш, він погодиться? — запитав Горнан, поправляючи на плечі легкий плащ. Його обличчя було задумливим, а погляд напруженим.

— Мусить, — відповів Кийлен, його тон був упевнений, але з ноткою сумніву. — Як ти і казав: Якщо ми хочемо, щоб люди їх прийняли, вони мають показати, що готові допомагати. А хто краще за нього може навчити їх захищатися?

Вони вийшли на невеличку галявину, де біля кремезного дерева сидів Корнило. Його сильна фігура здавалась ніби вирізьбленою з каменю, а погляд був пильним, мов у хижака, що відпочиває, але завжди готовий до бою. Біля нього стояла його палиця, а на поясі висів ніж. Здавалося, він знав про їхню присутність задовго до того, як вони з’явилися.

— Корниле, — привітався Кийлен, намагаючись говорити впевнено, хоч його голос трохи затремтів.

Корнило підняв голову, уважно подивився на них. Його очі були темні, глибокі, з таким поглядом, який ніби міг проникати крізь людську душу.

— Що вам потрібно? — коротко запитав, його голос був низьким і трохи хрипким.

Горнан зробив крок уперед, ковтаючи грудку сумнівів.

— Ми хочемо поговорити про уроки, — почав він. — Для мешканців.

Корнило примружився, вивчаючи обох хлопців.

— Уроки чого?

— Фехтування, ви пропонували їх нам раніше, — відповів Кийлен, ступивши ближче. — Люди бояться. Їм потрібна впевненість, що вони зможуть захистити себе, якщо… якщо щось станеться.

Корнило тихо зітхнув і відкинувся до дерева.

— Ви хочете, щоб я їх вчив? — уточнив, наче перевіряючи, чи правильно зрозумів.

— Так, — кивнув Горнан. — Ви знаєте, як боротися, як захищатися. Ми це чули з розповідей. Ви сильніший і досвідченіший за будь-кого з нас.

— Але чому це має цікавити мене? — запитав Корнило, нахилившись уперед. Його голос був спокійним, але в ньому чулася гостра перевірка.

Кийлен подивився на Горнана, потім знову на Корнила.

— Бо це правильний шлях, — сказав голосно, його голос став трохи впевненішим. — Ви хочете, щоб вам довіряли, правда? Це зробить вашу четвірку своїми для них.

Корнило не одразу відповів. Він довго дивився на хлопців, мов перевіряючи, чи їхні наміри справжні.

— І що ви готові запропонувати мені за це? — запитав нарешті, піднявши брову.

— Вам не потрібні наші пропозиції, — твердо сказав Горнан, здивувавши навіть Кийлена. — Ви хочете бути частиною цієї общини. Це ваша можливість довести, що ви не чужинці. Що ви одні з нас.

Корнило ледь помітно посміхнувся, ніби визнаючи сміливість хлопця.

— Добре, — сказав після короткої паузи. — Я навчатиму їх, але лише тих, хто справді хоче вчитися.

— Вони захочуть, — запевнив Кийлен, посміхнувшись.

Корнило піднявся, його постава була прямою і владною.

— Тоді почнемо завтра, — сказав голосно. — Але запам’ятайте: я не терплю лінощів і дурощів. Якщо вони хочуть навчитися, то мають бути готовими працювати.

— Ми подбаємо про це, — кивнув Горнан.

Корнило коротко кивнув і знову сів біля дерева, даючи зрозуміти, що розмову завершено. Хлопці обмінялися задоволеними поглядами й рушили назад, залишивши позаду людину, яка тепер могла змінити їхній народ.

***

Адріян і Брячислав йшли між високими дубами. Навколо чулося пташине щебетання, але напружена тиша між братами обривала гармонію природи. Брячислав спирався на свою нову палицю, кожен його крок давався з помітним зусиллям. Адріян, попереду, час від часу озирався, але мовчав, ніби збираючись із думками.

Нарешті він зупинився й розвернувся до Брячислава.

— Я говорив із нею вчора. Ходив до неї пізно ввечері, — сказав Адріян, не гаючи часу на вступ.

Брячислав трохи нахилив голову, уважно дивлячись на брата.

— Лора? — уточнив, хоча й так знав відповідь.

— Лора, — підтвердив Адріян. — Вона сказала, що ти був мертвим і що вона віднесла тебе на Галявину, де й залишила. Тебе мало забрати коріння, якби ти справді був мертвий. Я сказав їй, що бачив її з матір’ю тієї ночі.

Брячислав опустив погляд, упершись палицею в землю, наче шукав у ній опору.

— Що саме вона сказала про мою смерть? Як я помер? — запитав, хоча здогадувався про відповідь.

— Вона сказала, що ти заснув вічним сном, — почав Адріян, і його голос підвищився. — Більше я не питав. Я не хочу цього чути, бо це брехня.

Брячислав підвів погляд. У його очах був спокій, але не байдужість.