РОЗДІЛ 6. Новий забутий дім

Кожен із них, хоч і прагнув відпочинку, залишався наодинці зі своїми думками. Флоріан майже не спав — лежав, вдивляючись у стелю, вкриту дрібними метеликами. Брячислав сидів біля вікна, спостерігаючи за місяцем, що то ховався, то знову з’являвся з-за хмар. Яоран ворочався у своєму кутку, стискаючи кулаки, ніби навіть уві сні намагався втримати щось невловиме. Лише Корнило, здавалося, спав спокійно, та його обличчя залишалося напруженим навіть у сні.

Ніч, проведена в спільній кімнаті для гостей, спокою їм не принесла. Хоча приміщення було просторим і затишним, цей затишок здавався чужим — наче належав тим, хто колись залишив тут частину себе.

Навіть м’які ліжка не вгамували думок.

— Ви чули, що вони живуть тридцять років? Лише тридцять. А напівкровки — звичайним людським життям, хоча мали б жити значно довше, — тихо озвався Яоран.

— Чули. І тут щось не так: навіть діти перестали народжуватися, ельфів тут справді нема — Сойка не збрехала. Хай там що, це вплине й на нас. Треба з’ясувати, що тут відбувається, — ще тихіше відповів Брячислав.

— Ті хлопці також не знають причини. Вони навіть не усвідомлюють, що проблема значно глибша, ніж їм здається. Я мовчатиму, доки вони самі не запитають. Брехати не хочу. Це люди, такі самі, як і ми. Їм потрібна допомога, — сказав Яоран.

— Ми допоможемо, чим зможемо, але без нав’язування, — відгукнувся Брячислав. — Вони не мають сприймати нас як зарозумілих.

— Пропоную дати час цим думкам і нарешті спробувати заснути, — звернувся до всіх Корнило й демонстративно повернувся на бік, накрившись ковдрою.

Коли світанок розірвав ніч, вони один за одним вийшли з кімнати. Повітря було вогким, трава блищала росою. Дерева тихо шуміли під ранковим вітром, а десь удалині лунали пташині співи.

Біля Дерева вже з’являлися перші люди. Жінки в довгих сукнях несли кошики зі свіжою зеленню, чоловіки лагодили знаряддя або переносили гілля. Діти бавилися осторонь, час від часу кидаючи допитливі погляди на чужинців.

— Тиша, що тут панує, — порушив мовчання Флоріан, — сильніша за будь-які слова. Вони роздумують. І бояться.

— Це добре, — відгукнувся Брячислав. — Страх змушує бути обережними. А обережність зараз потрібна понад усе.

Корнило підійшов до них із глечиком води, залишеної на ніч. Його очі були ясними, хоча голос хрипів після безсоння.

— Їхній страх може перерости в агресію. Якщо втратимо пильність, нас звинуватять у їхніх бідах.

Яоран мовчки дивився на людей, що збиралися біля Дерева. Він глибоко вдихнув прохолодне повітря.

— Ми зробили перший крок. Сьогодні буде звичайний день. Ми будемо звичайними людьми, які прагнуть добра.

Ніч була складною не лише для гостей. У багатьох домівках до пізньої пори горіло світло, крізь плетені стіни просочувався шепіт. Люди сперечалися, радилися, боялися. Дехто дякував чужинцям за відкриту можливість іншого світу. Інші дорікали їм за порушену гармонію.

Ніхто не пам’ятав, що було навіть сотню років тому. Вони не знали своїх пращурів, ані навіть дідусів чи бабусь. Для мешканців Дерева все це було звичайним людським життям. Уявлення про світ залишалося вузьким і неповним. Та й навіщо більше, коли життя тривало лише тридцять років.

Коли чоловіки розмовляли, до них підійшли Кийлен і Горнан з пропозицією показати городи та всю рослинність, яку тут вирощували. Всі охоче погодилися. Дорогою вони дісталися грядок, де Адріян займався щоденною працею.

— Вітаю. Це ті самі гості, про яких усі говорять? — запитав він, випрямляючись.

— Привіт, Адріяне. Так, це вони, — відповів Горнан.

— Адріян?! — здивовано вигукнув Брячислав.

— Так. Я тут живу й доглядаю посіви, — відповів чоловік.

— Чи мав ти молодшого брата, який кликав тебе Яном? — занепокоєно спитав Брячислав.

Запала тиша.

— Був… — тихо відповів Адріян.

Він уважно вдивився в обличчя Брячислава — і все зрозумів. Сором охопив його. Він не шукав брата, бо вірив, що той загинув. Мати так казала. А він був надто малим, щоб сумніватися. Коли ж розум подорослішав — матері вже не стало.

— Слава?.. — ледь стримуючи сльози, прошепотів Адріян.

— Так, — відповів Брячислав.

Вони обійнялися. Решта компанії стояла приголомшена. Усі знали, що Брячислав сподівався знайти тут рідну людину, але майже ніхто не вірив у це.

Зустріч змінила ставлення мешканців до мандрівників: тепер серед них був родич. Та водночас постали нові запитання, адже ніхто ніколи не повертався «з того світу».

Кийлен і Горнан залишили братів удвох, повівши решту далі.

— Учора ви казали, що світ великий і повен невідомого. Розкажіть, що вас там спіткало. І ще… мене давно цікавлять ключі, які носить Флоріан, — звернувся Кийлен.

Флоріан почав розповідь. Історію з часів, коли Яоран ще не був поруч, коли з ними йшла Сойка і мандрівки вже тоді приносили жорстокі випробування.

***