РОЗДІЛ 5. Свято в честь повернення

Звістка про гостей облетіла всіх мешканців стрімко. Здавалося б, ще вчора кожен жив у своїх буденних клопотах, а сьогодні його сколихнула новина, яка несеться між людьми.

Кажуть, прибули вони з далеких далей, із країв, що досі здавалися лише вигадкою мрійників або легендою древніх. Вони з’явилися так раптово й таємничо, що навіть повітря ніби стало густішим, а час — сповільнився. Люди збираються в невеликі групи, щоб обговорити подробиці, які нагадують більше казку, ніж реальність. Хтось говорить про їхні дивовижні очі, що наче бачать більше, ніж може осягнути людський розум. Інші шепочуть про загадкові речі, які ті мали при собі.

Голоси змішані: одні тремтять від радості, що стали свідками цього незвичайного моменту, інші сповнені занепокоєння, підкріпленого глибоко вкоріненими страхами. «Чи вони прийшли з миром?» — запитують старші. «А раптом вони принесуть із собою щось, що зруйнує наш звичний порядок?» — хвилюються матері, обіймаючи дітей, яких бережуть як останню надію людства. Та водночас у багатьох очах палає вогонь захоплення. Для молодих і допитливих це можливість зазирнути за край власних горизонтів і доторкнутися до незвіданого.

Але одна з чуток пробуджує справжній шторм емоцій. Хтось стверджує, що серед гостей є той, хто шукає свого давно втраченого родича. Його історія звучить як щось, про що не можна говорити серед людей: колись, в дитинстві, він був одним з «небажаних», про яких мало хто щось знав, окрім їх раптового зникнення. Всі, хто не міг бути достатньо здоровим для служби та праці в королівстві, довго в ньому не затримувались. Говорять, що здоров’я не дало їм змоги бути серед інших. І коріння Цардерева їх забирало.

Старші діти миттєво розпочали опитування. Чи є серед вас той, хто мав чоловіка за зниклого родича? У кого зник хлопчик ще багато років тому? Відповіді не було…

Ця частина історії викликала найсильніший відгук. Хтось питає у родичів, шукаючи натяків на давню таємницю. Інші пригадують минулі роки, в яких, можливо, приховано більше правди, ніж здавалося. Люди охоплені змішаними почуттями — страхом, радістю, тривогою, але понад усе — спрагою пізнати істину.

***

Під гіллястим шатром велетенського Дерева розкинувся банкет, небачений довгі роки. Минулий голод відступив, але мешканці не робили пишних застіль. Тож настав час влаштувати достойний прийом і справжнє свято для людей. Гостям повідали про Дерево, яке завжди було серцем общини, його вважали домом: його гілля було їх стінами, його тінь дарувала спокій, а під його кроною завжди звучали пісні. Сьогодні тут зібралися сотні людей, щоб відсвяткувати «поповнення» у вигляді нових людей.

На довгому корінні вже стояла безліч столиків, застелених тканими скатертинами, мов веселка, виблискували страви. Величезний достаток, якого ніколи не бачили очі. Столи ломилися від барв і ароматів:

- Великі дерев’яні миски зі свіжими салатами.

- Пироги із хрусткою скоринкою, начинені духмяними грибами, шпинатом, лісовими травами та цибулею.

- Великі керамічні горщики з гарячими овочевими супами.

- Смажені овочі на паличках.

На столах стояли величезні підноси з пласкими хлібцями. Їх подавали разом із горіховими пастами, соусами з овочів і зеленню. Поруч — різноманітні пасти з нуту, сочевиці та червоної квасолі, які люди черпали глиняними ложками.

В центрі банкету гордо стояли великі миски, з рисом, горіхами, сушеними ягодами й медово-пряними спеціями, запечені так, що їхній аромат змішувався із запахом квітів дерева. У глиняних горщиках подавали першу картоплю, запечену разом із чебрецем, розмарином та молодим часником.

Усе це супроводжувалося не лише ароматами й кольорами, а й атмосферою єдності. Люди сідали на ткані килими під деревом, обмінюючись шматками хліба й ласуючи стравами, що були створені з усього, що могла дати природа. На фоні чулися мелодії: хтось грав на сопілці, інші співали давніх пісень.

Величне Дерево сяяло у вечірньому світлі, та було незвично тихим, весь шум був навколо нього, і невдовзі мав настати час розмови з гостями.

***

Під тінню дерев чотири чоловіки сиділи колом, говорили тихо. Їхні обличчя, обтяжені думками, не виявляли ані радості, ані страху — лише глибоку зосередженість. Навколо них тягнулася глибока тиша, порушувана лише легким шелестом листя.

— Ми не можемо розповісти їм усе, — промовив Яоран, міцно стискаючи руки. — Це занадто. Вони не готові. Якщо вони дізнаються, що за межами їхнього світу є інше, більше, інакше, це може зламати їхній спокій.

— Але ми не можемо брехати, — відповів Флоріан. Його голос був сповнений тривоги. — Якщо ми говоритимемо лише частину правди, вона стане гіршою за брехню. Вони мають право знати, що ми прийшли не з ворожістю, що ми не загроза. Якщо ми не пояснимо, звідки ми, їхній страх заповнить прогалини вигадками.

Брячислав, спокійніший за інших, відкинувся до дерева. Його очі зосереджено вдивлялися в землю, але в них відчувалася глибока впевненість. Він заговорив низьким, рівним голосом:

— Ви обидва маєте рацію. Пам’ятайте, що вони сприймають світ так, як бачили його сотні поколінь до них. Їхній світ — це їхній спокій. Усе, що лежить за межами їхнього уявлення, може стати для них тягарем. Якщо ми мовчатимемо або викривимо правду, ми станемо для них чужинцями, ворогами. Вони вже бояться нас. Їм потрібно зрозуміти, чому ми тут.