РОЗДІЛ 5. Шлях у невідоме

Ранок застав Кийлена виснаженим. Він майже не спав, безкінечно прокручуючи в голові слова старого чоловіка, намагаючись відокремити правду від вигадки, знайти бодай якусь логіку в почутому. Та чим більше він думав, тим більше все розсипалося, мов пісок крізь пальці. Він не міг залишити це без відповіді.

Тому, ледь зійшло сонце, він, ще не до кінця прийшовши до тями, поспіхом умився й одразу вирушив на пошуки пана Річарда. Йому потрібно було почути все від нього. Якщо доведеться — він змусить старого говорити.

Але знайти викладача виявилося не так просто. Наче відчуваючи неминучий допит, той зник десь у володіннях замку. Кийлен витратив увесь ранок на пошуки й уже, втрачаючи надію, натрапив на нього аж біля Місячної Галявини.

— Пане Річарде, мені потрібно поговорити. Терміново, — голос Кийлена не був ані гучним, ані наполегливим, але в ньому чулася загроза.

Річард повільно повернув голову, уважно вдивляючись у хлопця.

— Ви, мабуть, не спали? Виглядаєте кепсько… Хоча воно й не дивно. Я знав, що не зможу берегти ці таємниці вічно. Та й хіба можна приховувати правду від спадкоємця королівського роду? — викладач зітхнув, ніби приймаючи неминуче.

— Ви сказали, що мій батько був напівкровкою? — швидко запитав Кийлен, перескочивши всі передмови.

— Так, — без вагань відповів Річард. — Він напівкровка. Як і я. І як Лора. Чого вже приховувати… Ми всі — діти одного ельфа. Ларклена Габського, батька вашої матері, Кієланії Габської.

Кийлен на мить завмер, переварюючи почуте.

— Тобто… Ви мій дядько? Мій рідний дядько?!

Він не хотів вірити. Це не вкладалося в голові. Усе його життя цей чоловік був просто викладачем — мудрим, далеким… А тепер виявляється, що вони родина?

— Так, — спокійно відповів Річард. — Я завжди ним був і завжди буду. Я завжди пишався Вами і не перестану до свого останнього подиху.

— Це неможливо… — Кийлен похитав головою. В його очах світилася паніка. — Моєму батькові було тридцять три роки, коли він помер!

— Ні, Кийлене, — голос Річарда став м’яким, майже вмовляючим. — Йому було п’ятдесят три. І він би прожив ще довго, якби не…

Дядько замовк, ніби вагаючись, чи варто говорити далі. Ельф дивився на нього так, ніби від цього залежало все його життя.

— Він пожертвував своїм здоров’ям, — зрештою промовив пан Річард. — Майже перестав їсти, окрім плодів Дерева. Хотів, щоб більше їжі залишалося для дітей.

Кийлен відчув, як щось усередині нього тріснуло. Його світ, який і так ледве тримався, тепер розлетівся на шматки. Усе, що він знав, усе, у що вірив, було брехнею. Його батько помер не тому, що так судилося, а тому, що пожертвував собою. Його мати… Вона не загинула під час пологів? Тоді де вона? Запитань було безліч, але він не міг чути відповідей. Не зараз.

Не прощаючись, Кийлен різко розвернувся й пішов геть — швидко, ніби намагаючись утекти від цих слів. Емоції били ключем і не давали осмислити почуте. Йому потрібно було побути на самоті. Подалі від усіх.

***

Пробудження лісу допомогло нашому ельфу все ж зібрати думки докупи та піти на зустріч із Горнаном і Лавром, щоб розповісти їм про все.

— Знаєте… — невпевнено почав Кийлен, відчуваючи, як його голос зрадницьки тремтить. — Я… я хотів дещо обговорити. Це важливо. У нас є проблема…

Він глибоко вдихнув, намагаючись зібратися з думками.

— Ніхто більше не народжує. Ніхто навіть не вагітніє. Я довго сподівався, що це просто збіг, що все владнається, але… це не збіг. Це реальність.

— Як я і говорив, — тихо промовив Горнан, глянувши на брата з тривожною серйозністю. — Але що ми можемо зробити? Ми не лікарі. І не маги.

— Я теж намагався знайти відповідь, шукав у книгах, бодай якийсь натяк на пояснення… — Кийлен зробив паузу, збираючись із силами. — Але до мене завітав пан Річард.

Він відчув, як серце гучно вдарилося об груди.

— Він розповів мені набагато більше, ніж я очікував. А от відповіді на питання про безпліддя так і не дав. Він і сам не знає, чому це відбувається. Але я дізнався дещо інше. Дещо, що змушує мене сумніватися в усьому, що я знав про свою родину.

— Що? Ти про що? — нахмурився Горнан.

— Я навіть не знаю, з чого почати… — Кийлен на мить стиснув щелепи, стримуючи емоції. — Є якесь місце. Десь далеко, невідомо де. У ньому зберігається давня література, яка, можливо, дасть відповіді. Я не знаю, чому ці книги не тут, чому їх приховали… Але знаю одне напевно: я не заплющуватиму очі на вимирання нашого королівства. А воно справді вимирає.

— «Не хвилюйся, я, звісно, не зовсім розумію, про що ти, але можу пошукати це місце», — спокійно нагадав про себе Лавр.

— Дякую, Лавре. Але ми шукатимемо його разом. Це означає, що нам доведеться залишити королівство. Вирушити в мандри. І це буде небезпечно.

— Небезпечно? Чим? Тим, що ми заблукаємо в порожньому лісі? — скептично вигнув брову Горнан.

— Я не знаю. Ніхто не знає. Річард попередив мене… і я бачив у його очах страх. Я не зміг запитати більше. Коли він говорив, я почувався… ніби стояв перед ним голим, беззахисним.

— Що? — Горнан не розумів. — Що ти мелеш?

— Я маю на увазі… — Кийлен знову стиснув щелепи. — Виявляється, мій батько брехав мені. І брехав часто. Про речі, які не можна було приховувати. І пан Річард знав. І теж мовчав.

— І що ж це були за речі такі? — Горнан нахилився ближче, уважно дивлячись на брата.