РОЗДІЛ 3. Таємниця спадку

Настав один з весняних днів 3145-го року від початку відліку років.

Кийлену вже виповнилося 17, а Горнану — 23 роки відповідно. Вони виглядали як дорослі парубки: одягнені в прекрасні сіруваті штани з трьома дерев’яними ґудзиками та білі сорочки, виткані й вишиті вручну ще сотню років тому. Лише жилети в них були різні, хоча й відрізнялися лише кольором: Горнан любив зелену, а Кийлен обожнював темну, майже чорну. Вони носили витончені туфлі, зроблені з павутиння, укріпленого рослинними смолами.

Як завжди, вони виходили на прогулянку лісом, де їх зустрічав Лавр — величезний і поважний лось, чий зріст сягав висоти голови дорослого ельфа. У нього ще не було рогів, але вони мали почати рости наприкінці весни. Лаврові було вже близько 13 років, через що його називали старим, але, попри свій вік, він мав енергії ще на десятиліття. За давніми писаннями, за сприятливих умов лосі жили 20–25 років.

Втрьох вони прогулювалися лісом і розмовляли.

— «Сьогодні вже тепліше», — звернувся до Кийлена Лавр.

Лось умів контактувати з ельфами. Щоправда, ельф тут був лише один, і спілкування відбувалося лише телепатично, хоч іноді й нечітко. Кийлен ніби вловлював думки, що виникали в голові його друга, і міг відповідати йому звичайною мовою, яку Лавр добре розумів.

— Так, тепліше, та радості — нуль. Жодна пара людей не чекає на поповнення, хоча цьогоріч урожай має бути не меншим, ніж за останні п’ять років, — похмуро відповів Кийлен.

Ця думка не давала йому спокою. Він не став королем, навіть лідером. Та й кого тут очолювати? Групу людей усього з п’яти сотень? Їх залишалося все менше, і, здавалося, мешканці доживали свої останні роки. Це був кінець. Кінець усьому живому. А він… він залишиться сам, у порожній, безкінечній ельфійській вічності. Навіть Горнан не розділить її з ним — бо піде раніше.

— Я говорив із людьми. Вони не відмовляються мати дітей, навпаки — намагаються… Але просто не можуть. Бо не здатні мати дітей, — сказав Горнан.

— «Це сумно. Може, вони хворіють?» — подумав Лавр.

— Хмм… причина точно має бути. Щось змінилося. Потрібно все проаналізувати, — занепокоєно промовив Кийлен.

— Що думає Лавр? — запитав Горнан, адже, як людина, не міг чути думок лося.

— Він думає, що це може бути якась хвороба, — відповів Кийлен. — Ми повинні з цим щось робити. Терміново! Починаємо прямо зараз!

Рішуче розвернувшись, він попрямував до однієї з кімнат на Дереві.

***

Кийлен із завзяттям увійшов до кімнати поруч зі шкільним класом. Там зберігалася література та деякі наукові матеріали, зокрема праці з медицини й біології. З головою поринувши в книги, він годинами вчитувався в кожну сторінку, шукаючи бодай якісь зачіпки, що допомогли б йому зрозуміти причину проблеми.

Минуло не менше восьми годин, коли його помітив викладач і зайшов до кімнати.

— Ніколи не бачив у Вас стільки наснаги до вивчення місцевої бібліотеки. Може, я зможу щось підказати? — запитав Річард, упевнено наближаючись до столу.

— Ви знаєте щось про хвороби людей? Чому їм може бути настільки зле, що вони навіть втрачають здатність народжувати дітей? — втомлено запитав Кийлен, закриваючи книгу з антропології.

Річард трохи помовчав, а потім, неквапливо опустившись на стілець, сказав:

— Бачу, Ви намагаєтеся боротися з невідворотним.

Кийлен зиркнув на нього, не розуміючи, що той має на увазі.

— Я, звісно, не знаю, що саме призвело до нашого кінця… Як би жорстоко це не звучало, але так улаштований світ. Хтось був першим, хтось має бути останнім. Завжди є початок і є кінець. Якщо цей кінець безповоротний… то, можливо, ми можемо зробити його менш болючим. Ми можемо насолодитися життям, яке нам ще дароване.

Пан Річард говорив спокійно, майже беземоційно, ніби вже давно прийняв цю думку.

— Я не хочу вселяти у Вашу свідомість песимізм, — продовжив він. — Я підтримаю будь-яке Ваше рішення, хай до чого воно призведе. Головне — будьте готові до всього.

— Ви про що? Ви говорите загадками! Ви можете допомогти? — наполягав Кийлен, уже остаточно розгублений, але заінтригований.

— Я прожив на цьому світі 60 років, бачив ні багато ні мало, але точно знаю: якби я шукав проблему та її рішення, то почав би здалеку. Жінки не народжують, бо більше на це не здатні, але ж у минулі роки вони народжували? Народжували! — почав роздумливий монолог пан Річард. — Але не всі. Людей було більше, а відповідно, хтось та й народить, тож ця проблема існувала вже давно, хоч і була майже непомітною. Тим паче, ще за часів Вашого дитинства Ваш батько Альберт, який був мені добрим товаришем, занепокоївся проблемою перенаселення. Тоді кожен відчув на собі нестачу їжі.

Зрозумілим є бажання жінок не народжувати по три–п’ять дітей, та й не кожна мала чоловіка. Як Ви пам’ятаєте, жінок було значно більше, і на них покладалася відповідальність за народження й виховання дітей. Мене підводить пам’ять, пробачте, не згадаю, скільки саме нас було в різні роки, але після великого «дітонародження» настав спад. Хоча погоджуюся, що це навряд чи єдина причина нашої проблеми сьогодні. Та, на жаль, іншої я визначити не можу.