РОЗДІЛ 2. Таємниця спадку

Настав один з весняних днів 3145-го року від початку відліку років.

Кийлену вже виповнилося 17, а Горнану — 23 роки відповідно. Вони виглядали як дорослі парубки: одягнені в прекрасні сіруваті штани з трьома дерев’яними ґудзиками та білі сорочки, виткані й вишиті вручну ще сотню років тому. Лише жилети в них були різні, хоча й відрізнялися лише кольором: Горнан любив зелену, а Кийлен обожнював темну, майже чорну. Вони носили витончені туфлі, зроблені з павутиння, укріпленого рослинними смолами.

Як завжди, вони виходили на прогулянку лісом, де їх зустрічав Лавр — величезний і поважний лось, чий зріст сягав висоти голови дорослого ельфа. У нього ще не було рогів, але вони мали почати рости наприкінці весни. Лаврові було вже близько 13 років, через що його називали старим, але, попри свій вік, він мав енергії ще на десятиліття. За давніми писаннями, за сприятливих умов лосі жили 20–25 років.

Втрьох вони прогулювалися лісом і розмовляли.

— Кийлене, — озвався Горнан, зупинившись за кілька кроків. — Ти знову завмер. Що там такого цікавого?

Кийлен повільно провів поглядом між стовбурами, ніби зважував кожну деталь.

— Ліс прокидається, — мовив він тихо. — Ще сонний, ще стриманий, але вже живий. Подивись на гілки.

Горнан підвів очі.

— Вони порожні.

— Лише на перший погляд, — усміхнувся Кийлен. — Під корою рух. Бруньки вже з’явилися. Маленькі, щільні, мов зелені камінці. Сонце торкається їх — і вони відповідають.

Він присів, торкнувся землі долонею.

— Ґрунт м’який. Волога ще тримається після дощів. Тут скоро піднімуться трави. Уже зараз видно паростки — вони тягнуться вгору, навіть крізь важку землю.

— Я відчуваю запах, — сказав Горнан. — Свіжий.

— Земля дихає, — підтвердив Кийлен. — У повітрі змішалися волога, кора, початок росту. Весна приходить обережно, без поспіху.

Вони рушили далі. Сонячні промені ковзали між рідкими кронами, торкалися стежки, здіймали легкий серпанок із пилу та крапель.

— Кущі ще скромні, — продовжив Кийлен. — Та на гілках уже помітні бруньки. Скоро вони розкриються. А ось тут…

Він кивнув убік.

— Перші квіти. Анемони. І ті жовті, маленькі, мов зірки. Їх поки мало, та вони вже змінюють ліс.

Звідкись долинув спів.

— Чуєш? — запитав Кийлен. — Птахи почали весняні трелі. Голоси ще тонкі, зате щирі. Вони відчули зміну раніше за всіх.

— І бджоли, — додав Горнан, прислухаючись.

— Найсміливіші, — погодився Кийлен. — Ліс поки бідний на квіти, та вони вже шукають.

Горнан уважно глянув на нього.

— Ти дивишся на все це так, ніби читаєш.

Кийлен повільно кивнув.

— Я слухаю, — відповів він. — Ліс завжди говорить. Потрібно лише зупинитися.

Поруч неквапливо ступав Лавр, важко дихаючи.

— «Сьогодні вже тепліше», — звернувся до Кийлена.

Лось умів контактувати з ельфами. Щоправда, ельф тут був лише один, і спілкування відбувалося лише телепатично, хоч іноді й нечітко. Кийлен ніби вловлював думки, що виникали в голові його друга, і міг відповідати йому звичайною мовою, яку Лавр добре розумів.

— Так, тепліше, та радості — нуль. Жодна пара людей не чекає на поповнення, хоча цьогоріч урожай має бути не меншим, ніж за останні п’ять років, — похмуро відповів Кийлен.

Ця думка не давала йому спокою. Він не став королем, навіть лідером. Та й кого тут очолювати? Групу людей усього з п’яти сотень? Їх залишалося все менше, і, здавалося, мешканці доживали свої останні роки. Це був кінець. Кінець усьому живому. А він… він залишиться сам, у порожній, безкінечній ельфійській вічності. Навіть Горнан не розділить її з ним — бо піде раніше.

— Я говорив із людьми. Вони не відмовляються мати дітей, навпаки — намагаються… Але просто не можуть. Бо не здатні мати дітей, — сказав Горнан.

— «Це сумно. Може, вони хворіють?» — подумав Лавр.

— Хмм… причина точно має бути. Щось змінилося. Потрібно все проаналізувати, — занепокоєно промовив Кийлен.

— Що думає Лавр? — запитав Горнан, адже, як людина, не міг чути думок лося.

— Він думає, що це може бути якась хвороба, — відповів Кийлен. — Ми повинні з цим щось робити. Терміново! Починаємо прямо зараз!

Рішуче розвернувшись, він попрямував до однієї з кімнат на Дереві.

***

Кийлен із завзяттям увійшов до кімнати поруч зі шкільним класом. Там зберігалася література та деякі наукові матеріали, зокрема праці з медицини й біології. З головою поринувши в книги, він годинами вчитувався в кожну сторінку, шукаючи бодай якісь зачіпки, що допомогли б йому зрозуміти причину проблеми.

Минуло не менше восьми годин, коли його помітив викладач і зайшов до кімнати.

— Ніколи не бачив у Вас стільки наснаги до вивчення місцевої бібліотеки. Може, я зможу щось підказати? — запитав Річард, упевнено наближаючись до столу.