РОЗДІЛ 1. Королівство на дереві

Це був сонячний літній день. Маленькі босі ніжки бігли звивистими коридорами, створеними з лози. Та це була не звичайна лоза — живі гілки перепліталися між собою, формуючи щільні стіни, сплетені руками сотень ельфів та їхніх помічників. Дитинча ковзало цими переходами беззвучно. За довгі роки гілля ввібрало в себе безліч листя, яке слугувало м’яким килимом під ногами мешканців.

Будівля завдяки невеликим віконцям, спеціально виплетеним у стінах, пропускала сонячне світло. Ззовні вона скидалася на величезне Дерево, яке вже багато тисячоліть слугувало прихистком для цілої ельфійської цивілізації.

Саме Дерево було розлогим, а його коріння розповзалося по землі довкола. Особливістю цієї системи захисту став унікальний спосіб росту: коріння ширилося поверхнею, утворюючи щільну сітку, крізь яку до ґрунту можна було дістатися лише через вузькі проміжки — завширшки зі ступню ельфа. А ті мали таку саму статуру, як люди. Для будь-кого, хто намагався швидко пересуватися лісом, це перетворювалося на пастку — варто було застрягти між корінням, аби зламати кінцівку. За тисячоліття коренева система охопила настільки велику площу, що її складно було виміряти. Тож мешканці почувалися в безпеці: жодна істота не наважувалася вести бій у таких умовах.

Та цей захист мав і зворотний бік. Тварини майже не селилися поблизу Дерева, адже між корінням бракувало простору для нір. Маленький заєць чи кролик ще міг знайти собі сховище, але з віком уже не пролазив усередину. Тут виживали хіба що пацюки, та й вони не мали належних умов. Через складний ґрунт виникали труднощі з вирощуванням харчових культур, тож ельфи культивували лише ті рослини, що здатні рости у вузьких проміжках між корінцями. Натомість довкола королівства оселялися комахи, павуки й птахи, які будували гнізда на деревах та харчувалися шкідниками.

Чому ж ніхто не обрубає коріння? Адже, усунувши його частину, можна було б створити сприятливіші умови для тварин і закласти поля для щедрих врожаїв.

Причина полягала в особливій природі Дерева. Його кора, гілля та коріння були настільки міцними, що в цьому світі нічим їх не можна було ані зрубати, ані пошкодити. Попри всі труднощі, навколо королівства простягався густий ліс. Дерева довкола пускали коріння й росли настільки, наскільки потребували, пристосувавшись до цих умов, адже мали достатньо простору для заглиблення в ґрунт. До того ж Цар-Дерево щільно обплітало їх, міцно тримаючи, і весь ліс виглядав як єдина жива система.

Ті самі маленькі босі ніжки мчали дерев’яним замком майже до самого краю, оминаючи майстерні. Там майстрині з надзвичайною турботою ткали найтонший однотонний одяг із павутиння, а також грубший, різнобарвний конопляний — для повсякденних потреб мешканців. За мить ніжки опинилися в саду.

Цей сад разюче відрізнявся від звичних теплиць чи подвір’їв біля будинків. Це було давнє й надзвичайно важливе місце, де ще перші мешканці прищеплювали молоді гілочки Дерева, доки ті піддавалися формуванню. З часом сад перетворився на своєрідний біологічний парк-музей, що зберігав колекцію плодових дерев і протягом поколінь годував ельфів.

Та й саме Дерево давало плоди. Вони вирізнялися поживністю: одного вистачало, аби дорослий ельф мав енергію на цілий день. Плід був легким, проте великим і соковитим — розміром із долоню. Його можна було знайти як на молодих, так і на старих гілках у будь-яку пору року. Смак поєднував солодкі й гіркуваті нотки, а колір мав оксамитову глибину. М’якоть була трохи світлішою та м’якшою за шкірку, однак чистити чи готувати плід не доводилося — гладенька поверхня легко очищалася простим протиранням долонею.

***

Оббігши сад кілька разів, маленький ельф утратив цікавість до цього місця й вибіг у коридор, вирішивши навідатися до батька. Він швидко рушив до центру Дерева, тримаючись улюблених проходів, ковзаючи долонькою по стінах і відчуваючи спокій та велич королівства..

Наблизившись до центру королівства, він почув голос батька, який вів напружену розмову з тіткою. Зазвичай хлопчик не зважав на суперечки дорослих, але цього разу в інтонаціях прозирала тривога. Він зупинився й завмер, намагаючись розібрати слова.

— Ти усвідомлюєш, що я мушу сказати людям бодай щось? — запитав батько у своєї сестри, стримуючи голос, аби уникнути зайвої уваги.

— Усвідомлюю, та причин для хвилювання не бачу. Кийлен здатен стати королем, — відповіла жінка спокійніше й тихіше, ніж зазвичай, помітно уникаючи цієї теми.

— Ти здуріла?! Ти дивишся й бачиш? Слухаєш і чуєш? Чи тобі байдуже, бо життя вже добігає кінця? А може, слово «жити» звучить надто гучно, й залишилося лише існування? — голос батька тремтів від стримуваного гніву.

— Я бачу прагнення людей і відчуваю настрої народу. Я прожила у цьому світі довше за тебе й розумію, куди все рухається. Нам слід перечекати й подарувати людству надію… — жінка обірвала фразу.

— Яку надію?! Я намагався її дати! Усе, на чому трималася наша цивілізація, зруйнувалося. Люди без надії існувати не здатні — їм потрібна їжа. Тут більше бракує місця для них. Дерево виснажилося. Я тримав усе разом, скільки міг… але далі сил уже немає, — чоловік більше не стримував емоцій.

Цей чоловік був батьком Кийлена. Зовні він нічим не вирізнявся серед людей. Його син також не мав ельфійських ознак — ні загострених вух, ні блакитних очей. Кийлен був напівлюдиною-напівельфом, проте його називали ельфом, адже за давнім законом таким вважали того, кого народила ельфійка. Його поява стала унікальною: вперше ельфійка народила дитину в людському тілі.