Пролог

— Зараз, Ваша Величносте, зробіть глибокий вдих і тужтесь, — тихо промовила Лора, схилившись над ложем.

У покоях повітря було наповнене запахом гарячої води, трав’яних настоїв і воску від свічок, що освітлювали обличчя королеви. За вікнами панувала ніч, але тут час ніби зупинився, звузившись до кількох напружених подихів.

Кієланія різко видихнула. Її тіло напружилося, вигнулося дугою, пальці судомно вчепилися в простирадло. М’язи тремтіли від зусилля, а на чолі виступили краплі поту. На мить подих збився.

— Зупиніться і дихайте часто, повільно… Добре… ще раз. Зараз, — швидко промовила Лора, уважно стежачи за кожним рухом.

Королева заплющила очі, видихаючи повітря короткими поштовхами.

— Довго… — ледве прошепотіла вона, силкуючись зібрати сили.

— Уже майже все, Ваша Величносте, — відповіла Лора твердо. — Ще один поштовх… Останній.

Вона подалася вперед, і її голос став різкішим.

— Тепер тужтесь.

Крик розірвав тишу покоїв, повний виснаженої сили. Напруга, що стискала тіло Кієланії, раптово відступила. Її плечі опустилися, а руки безсило розслабилися на простирадлі.

Лора швидко прийняла немовля, обережно підтримала маленьке тіло, перевірила дихання, легким рухом очистила рот і ніс, уважно придивилася до кольору шкіри, до дихання. Жодного слова так і не пролунало. Потім тишу порушив гучний і сильний плач, різкий, наполегливий, наповнений життям, і відлунням розійшовся стінами покоїв.

— А ось і принц, — сказала Лора.

Кутик її губ ледь сіпнувся в усмішці, але вираз обличчя миттєво змінився. Її погляд затримався на маленькому обличчі довше, ніж того вимагала звичайна перевірка. Очі ковзнули по лобі, по носі, по тонких губах, і в цій короткій паузі щось непомітно напружилося.

Кієланія це помітила.

— Він потворний?

Голос королеви був тихим, але в ньому звучала гостра, майже болісна настороженість.

— Ні, звісно ж ні, — швидко відповіла Лора, намагаючись надати голосу спокійної впевненості. — Він схожий на пана Альберта.

— Покажи.

Лора завмерла лише на мить, пауза була майже непомітною, проте достатньою, щоб видати внутрішню нерішучість.

— Підійди, — пролунало з ложа.

Вона виконала наказ повільно, ніби обдумуючи кожен крок. Світло свічок ковзнуло по її нажаханому обличчю, коли вона нахилилася ближче.

Королева прийняла дитину. Її руки, ще слабкі після виснаження, все ж міцно притисли немовля до грудей. Кілька секунд вона просто дивилася. Погляд ковзнув по чолу, по маленьких щоках, по вухах… Вираз її обличчя змінився, видаючи різке розчарування, що виступило без жодної спроби його приховати. Кієланія відвела погляд. За мить вона простягнула немовля назад.

— Забери це від мене.

Якщо цей розділ торкнувся вас, дайте про це знати — коментар і вподобайка допоможуть історії прорости далі.