Розділ 7. Вихід на світло

Кліть вирвалася з вологої, задишливої темряви ствола так різко, ніби підземне чудовисько нарешті виплюнуло їх назовні, не зумівши перетравити цих затятих мурах, що цілий день лоскотали його залізом. Процес підйому тривав цілу вічність, або ж так тільки здавалося Любчику, чиє сприйняття часу під землею остаточно зламалося. Спочатку була гнітюча тиша забійної дільниці, потім довгий, виснажливий шлях пішки до ствола, коли кожен крок відгукувався болем у попереку, а важкі чоботи засмоктувало в жирну суміш вугільного пилу та води. Потім було очікування залізної клітки — «корети», як називали її місцеві. Коли вона нарешті прийшла, чоловіки набилися всередину так щільно, що Любчик відчував ліктем кожне ребро Вітька. І нарешті — стрімкий рух угору. Швидкість була такою, що внутрішні органи, здавалося, залишалися десь там, на горизонті мінус вісімсот метрів, а у вухах почало не просто закладати, а нестерпно тиснути, ніби в череп заганяли тупі цвяхи.

Коли масивні ґратчасті двері з оглушливим, металевим брязкотом розсунулися, Любчик мимоволі здригнувся. Він за цей день встиг відвикнути від простору. Він забув, що над головою може бути щось інше, окрім тисяч тонн каміння, що кожної миті готові обрушитися на каску. Тут, на поверхні, небо здалося йому занадто високим, занадто незахищеним. Йому на мить стало страшно, що без кріплення над головою він просто розчиниться в цьому безмежному повітряному океані. Він заплющив очі й прикрив обличчя долонею, але світло все одно прошивало повіки болючим червоним маревом. Сонце Стальгорода, яке він ще вчора вважав бляклим і затягнутим вічною пеленою заводського чаду, тепер ударило по його зіницях із такою нещадною люттю, наче хтось розітну небо навпіл розпеченим до білого сталевим лезом. Це було фізично боляче, очі почали сльозитися, промиваючи вузькі доріжки на запеченій вугіллям шкірі.

Повітря на поверхні — важке, густе, просякнуте гірким димом териконів, вихлопами старих КрАЗів і солодкуватим, ледь нудотним присмаком коксохімічного заводу — здалося йому справжнім божественним нектаром. Любчик стояв на виході з копра і жадібно вдихав цей «коктейль», згадуючи, як кілька годин тому в забої він мріяв просто про один вільний вдих без смаку антрациту на зубах. Вечірній вітер, що налетів зі степу, здавався йому крижаним гірським потоком, який нарешті вимиває з легень запах підземної смерті.

— Ногами воруши, бо ззаду затопчуть, романтик недобитий! — гаркнув Вітьок, боляче штовхаючи Любчика ліктем у спину. — Тут на порозі не стоять, тут або йдуть у темпі, або падають під копита. Давай, ворушись, бо до вечора не доберемося до ліжок.

Вони влилися в щільний, мовчазний натовп таких самих «чорношкірих» привидів. Тисячі чоловіків у брудних, засмальцьованих робах текли від ствола до адміністративного корпусу величезною, важкою рікою. Любчик мимохідь подивився на свої руки — вони були чужими, наче належали якомусь стародавньому ідолу, витесаному з обсидіану. Вугільний пил не просто покривав шкіру, він став її новою текстурою. Він забився в кожну тріщинку на фалангах пальців, під нігті, в’ївся в лінії долонь так глибоко, ніби Любчик проходив повільну, незворотну мутацію. Йому здалося, що лінії життя і серця на його руках тепер назавжди замальовані чорним чорнилом землі.

Шлях до лампової здався йому нескінченним переходом між світами. Це був пункт пропуску назад у цивілізацію. Чоловіки вправними, доведеними до автоматизму жестами знімали важкі акумулятори «коногонок», від'єднували ліхтарі від касок і чіпляли їх на зарядні стенди. Коли підійшла черга Любчика, він із неймовірним полегшенням зняв важкий пояс із саморятівником. Ця металева банка весь день тиснула на стегно, нагадуючи про те, що життя тут, під землею, — це лише ілюзія. Жінка-ламповщиця зиркнула на нього з-під густо підведених брів.

— Шо, первачок? — кинула вона, вправно забираючи в нього ліхтар. — Живий ще? Не придавило твою красу підземними силами? — Живий, пані... дякувати Богу і горі, — тихо відповів Любчик, ледь помітно кивнувши. — Тут Шубіну дякуй, шо не закрив свій підвал на замок, поки ти там музику грав, — коротко засміялася вона. — Завтра приходь, не запізнюйся. Гора не любить, коли її змушують чекати.

Далі шлях пролягав через довгий коридор до бані. Стіни були пофарбовані в похмурий колір морської хвилі, що вже давно облупилася, оголюючи сірий бетон. Любчик ішов за Вітьком, відчуваючи, як важкі чоботи щоразу прилипають до вологої підлоги. Вони зайшли в роздягальню «брудної» сторони, де панував дух солі, вологої гуми та старого заліза. Тут шахтарі скидали свої роби, залишаючи їх висіти на ланцюгах, що підіймалися під саму стелю — дивне видовище, схоже на ліс повішених безтілесних душ.

Але справжнє потрясіння чекало на Любчика вже в «чистому» відділенні. Коли він підійшов до своєї вузької металевої шафки під номером 412 і з металевим скреготом відчинив її, він на мить заціпенів. На фоні іржавих стінок і сірого металу сліпучою білизною сяяла його вишиванка. Він сам поклав її туди вранці, ретельно загорнувши в поліетилен, але зараз, повернувшись із безодні, він дивився на неї як на артефакт із іншої планети. Він підняв свої руки — чорні, порепані, з вугільним тату під кожною задиркою — і злякався. Йому здалося святотатством навіть дихати на цю білу тканину, яку мати вишивала довгими зимовими вечорами. Білі нитки по білому полотну, мережка, тендітні хрестики... і він — обвуглений шматок людського м'яса, що пахне метаном і мазутом. Любчик провів кінчиком чорного пальця по краю сорочки, і серце стислося: чи зможе він колись знову вдягнути цю чистоту? Він обережно прикрив шафку, наче ховаючи там своє минуле життя.

Сама баня зустріла їх вологою, важкою спекою. Це був величезний бетонний комбінат із відмивання людських тіл. Зал був настільки величезним, що протилежну стіну ледь було видно крізь густу білу пару. Сотні оголених чоловіків стояли під гарячими струменями. Любчик став під воду, і чорні, маслянисті потоки миттєво побігли по його тілу. Вода в каналізації була кольору міцної нафти. Він тер шкіру жорсткою мочалкою до болю, але вугілля трималося міцно.