Тиша не просто впала — вона обвалилася на них важкою бетонною плитою, щойно компресор видав останній передсмертний хрип і завмер. Слідом за ним із глухим стогоном зупинилася гумова стрічка конвеєра, на якій ще лежали недокинуті шматки вугілля. Після кількох годин безперервного, тваринного гуркоту, який вибивав із голови не те що думки, а саму здатність пам'ятати своє ім'я, ця тиша здалася Любчику фізично нестерпною. У вухах дзвеніло так, ніби там лопнула і продовжувала вібрувати товста сталева струна. Повітря, яке до цього ганяли вентилятори, раптом стало густим і нерухомим. Воно пахло озоном, нагрітим металом, кислим потом і тим прадавнім духом гнилого дерева, який буває тільки на глибині восьмисот метрів.
Вітьок вимкнув свій відбійний молоток, важко спер його на дерев'яну стійку кріплення і сповз спиною по стіні просто на купу свіжого жужелю. У тьмяному, жовтуватому світлі коногонки його обличчя виглядало як театральна маска: суцільний чорний шар сажі, на якому неприродно яскраво виділялися тільки білки очей і рожеві смуги на губах, які він постійно облизував. Вітьок дихав так, ніби намагався втягнути в себе весь залишок кисню в цьому штреку.
— Всьо, перекур, — хрипко видавив із себе Вітьок, і його голос прозвучав глухо, наче з-під води. Він повільно, тремтячими руками поліз за пазуху своєї брудної роби і витягнув звідти згорток, ретельно замотаний у кілька шарів старої газети «Голос Донбасу». — Тормозок. Сідай, гуцул, бо щас ноги однімуться і вже хєр встанеш. Тут у нас своя літургія, не хуже твоїх церковних.
Любчик опустився поруч. Його тіло гуділо, пальці на руках скрючилися так, що він ледь зміг розігнути їх, аби покласти лопату. Він відчував, як піт стікає по спині, залишаючи холодні доріжки під грубою тканиною. Газета розгорнулася на колінах Вітька, перетворюючись на маленький, але священний вівтар підземного світу. На ній лежали кілька товстих шматків чорного хліба, пара зварених круто яєць зі шкаралупою, посіченою дрібними тріщинами, сира цибулина і головне — товстий, сліпучо-білий шмат сала з проріззю. У світлі шахтарських ліхтарів це сало виблискувало так чисто і недоречно, ніби шматок карпатського снігу, який якимось дивом не розтанув у цьому пеклі. Вітьок дістав складаний ніж, витер його об штани, відрізав товстий кусень сала, поклав на хліб і простягнув Любчику. Його пальці, чорні від вугільного пилу та мазуту, залишили на білому салі чіткі темні відбитки.
— Жри, — коротко кинув Вітьок, з хрускотом відкушуючи цибулину так, ніби це було солодке яблуко. — Без сала ти тут кончишся за тиждень. Воно пилюку з льогких виводить і смазку для суставів дає. Ти тут свою філософію про чистоту остав на поверхні. Під землею бог один — калорії. Жуй давай, не дивись на грязні руки. Тут грязь лікувальна, чистого вуглецю більше, чим у твоїй аптєці.
Любчик узяв хліб. Сало пахло часником, домівкою і чимось таким, що миттєво викликало спазм у порожньому шлунку. Він відкусив, і раптом відчув, як це просте, грубе їдло розливається по тілу гарячою хвилею, повертаючи до життя змертвілі м'язи. Вони жували мовчки, слухаючи, як десь далеко, у сусідньому штреку, глухо крапає вода. Любчик дивився на чорну стіну забою, яка блищала антрацитом, відбиваючи світло їхніх ліхтарів тисячами дрібних граней. Він повільно простягнув руку і поклав долоню на пласт. Вугілля не було холодним каменем. Воно було теплим. Здавалося, під цією мертвою корою пульсувала густа, повільна кров самої планети.
— Вона жива, Вітьку... — тихо промовив Любчик, не відриваючи руки від чорної стіни. — Думав-єм, що спущуся в пекло, у мертву яму, де чорти смолу варять. А то є та сама гора. Тільки вивернута корінням догори. Розумієш? Наші смереки тягнуться до сонця, ловлять світло вітами, а тут... тут чорне коріння п’є силу із самої серцевини землі. То є Одна Гора. Тільки тут їй болить, бо ви її рвете на кавалки, гризете залізом, а навіть словом добрим не озвете си.
Вітьок ледь не вдавився яйцем. Він перестав жувати, його очі розширилися, і він подивився на Любчика так, ніби той щойно запропонував йому підірвати динаміт просто в них під ногами.
— Любаня, ти мені тут свою секту не розводь, — прохрипів Вітьок, нервово озираючись у темряву штреку, ніби боявся, що їх хтось підслуховує з темряви. — Яка, нахєр, гора? Це угольний пласт, марка «А», антрацит. Ми його рубаєм, він нам дєньгі дає і план закриває. Всьо! Єслі ти почнеш із вугіллям розмовлять, тебе в дурку закриють бистріше, чим ти скажеш «добрий вечір». Тут тішина — це не для того, шоб мєдітірувать. Тішина тут страшна річ. Єслі тихо — значить, або компресор здох, або криша щас поїде нам на голови. Не гніви Шубіна своїми байками.
Але Любчик уже не слухав. Він дістав із кишені своєї сірої роби маленький металевий предмет. Трембіту він, звісно, залишити мусив у гуртожитку під ліжком, але дримбу завжди носив ближче до серця. Вона була маленька, потерта, схожа на старий ключ від загублених дверей. Любчик притиснув дримбу до губ і вдарив брудним пальцем по сталевому язичку.
Густий, низький, металевий звук розірвав тишу забою. Він не полетів угору, як у горах, — йому не було куди летіти. Він ударився в чорну стіну, просочився в тріщини, побіг по дерев'яних стійках, змушуючи їх ледь помітно резонувати. Це був звук, який якимось дивом ідеально збігався з частотою самої землі на цій глибині. Здавалося, ніби залізо і камінь раптом знайшли спільну мову. Вібрація дримби була такою глибокою, первісною, що Вітьок відчув її підошвами своїх гумових чобіт.
— Ти шо робиш, дурак?! — Вітьок підскочим на ноги, наче його вдарило струмом, і різко змахнув рукою, б'ючи Любчика по зап'ястю.
Металева дримба вислизнула з губ Любчика, з тихим дзвоном вдарилася об ручку лопати і впала просто в густий, жирний антрацитовий пил біля конвеєра. Вона потонула в цій чорній пудрі майже беззвучно, як срібна монета в непроглядному болоті.
— Ти шо, смерти нашої хочеш?! — очі Вітька були повні дикого, тваринного жаху. Він навис над Любчиком, важко дихаючи. — Гора слухає! Вона не любить чужих звуків! Ти її розбудиш, і вона нас тут в блін розкатає, понімаєш ти чи ні?! Сховай цю херню і ніколи, чуєш, ніколи не доставай під землею!