Розділ 5. Закони заліза

Будильник о четвертій ранку не дзвонив — він хрипів так, ніби його вночі душили голими руками, але він вижив тільки для того, щоб помститися людству. Любчик розплющив очі й не відразу зрозумів, де він. Замість звичного шуму смерек у вікно бився монотонний гул вентиляторів сусіднього заводу, а повітря в кімнаті пахло так, ніби хтось підсмажив старі шкарпетки на машинному мастилі.

Вітьок уже сидів на ліжку, натягуючи брезентові штани з такою люттю, наче це вони були винні в його недосипі. На сусідньому ліжку Дядя Вася мовчки курив у кватирку, і червоний вогник його цигарки був єдиним джерелом тепла в цій крижаній ранковій реальності. Колі Торпеди вже не було — він, мабуть, телепортувався на зміну ще до того, як будильник встиг клацнути.

— Вставай, мольфар, — хрипко кинув Вітьок, кидаючи в Любчика чисту, але безнадійно сіру робу. — Твій курорт кончився. Замотуй портянки тугіше, бо єслі сапог у грязюці застряне, шахта тобі нові ноги не видасть.

Дядя Вася повільно повернувся від вікна, випустив струмінь диму, який одразу ж упав на підлогу важкою хмарою, і підійшов до Любчика. Він мовчки тицьнув йому в руку якийсь іржавий гвинт на шматку мідного дроту.

— Тримай у кармані, гуцул, — прохрипів старий. — Це від кріплєнія, шо мене в дєв'яносто восьмом від завалу спасло. Як почуєш, шо гора начина потріскувать так, наче стара баба сємки лузає, — стисни його в кулаці. Гора желєзо уважає більше, чим твоє м’ясо. І не здумай там під землею хреститися. Шахтний бог конкуренції не терпить.

Шлях до прохідної шахти «Центральна» нагадував марш зомбі, які йшли на ранкову зміну просто за звичкою. Тисячі чоловіків у чорному текли вулицями Стальгорода, зливаючись у єдину мовчазну ріку. Біля лампової — приміщення, де видавали шахтарське спорядження, — стояв гуркіт, матюки та запах кислоти від акумуляторів. Любчику на пояс повісили «коногонку» — важку батарею, від якої тягнувся дріт до ліхтаря на касці, та саморятівник — металеву банку, вагою з добру цеглину.

— Оце твої нові льогкі, Любаня, — Вітьок ляснув по саморятівнику. — Єслі в’їбе метан, зриваєш кришку, береш мундштук у зуби і дихаєш. Тіки дихай мєдлєнно, бо кіслороду там на час, а бігти тобі кілометра три.

У цей момент з кабінету начальника зміни вивалився чоловік, схожий на кубічний метр бетону, до якого прикріпили вуса і каску. Це був майстер Михалич. Його обличчя мало колір перестиглого баклажана, а голос звучав так, ніби він ковтав бите скло на сніданок.

— Кокс! — гаркнув Михалич так, що затремтіли вікна в ламповій. — Це шо за туриста ти мені в бригаду притащив? Він лопату хоч раз у жизні бачив, чи тіки на сопілці своїм вівцям дудів? Єслі він мені сьогодні план на конвеєрі завалить, я вас обоїх заставлю зубами штрек розширять!

Вітьок миттєво змінився. Його спина випросталася, а голос набув металевого відтінку. — Всьо ровно буде, Михалич! Пацан крєпкий, гори бачив, землю знає. Буде кидать так, шо конвеєр задимить! Любчик хотів був привітатися і сказати, що він з повагою ставиться до їхньої гори, але Вітьок непомітно, але дуже боляче наступив йому на ногу, шикнувши крізь зуби: «Мовчи, бо приб'ю нахєр».

Перед стволом шахти зібрався натовп. Кліть — величезна залізна клітка — з гуркотом виринула з темряви. Люди набилися туди так щільно, що Любчик опинився лицем до лиця з якимось похмурим прохідником, чий перегар міг би завести невеликий трактор. Коли двері з брязкотом зачинилися, кліть завмерла на секунду. А потім земля просто зникла з-під ніг.

Любчик зойкнув, інстинктивно вчепившись у Вітькову куртку. Серце підлетіло кудись у район мигдаликів. Темрява стала абсолютною, її прорізали лише тонкі промені шахтарських ліхтарів. Повітря засвистіло у вухах, тиск ударив по барабанних перетинках.

— Вітю, ми летимо в саме пекло! — прокричав Любчик крізь гуркіт металу. — Закрий рота, пилюки наковтаєшся! — ревнув Вітьок десь поруч. — Падаєм — значить трос іще держить! Це єдінствєнний ліфт, Любаня, де ти молишся не шоб він бистріше приїхав, а шоб він вообще остановився!

Через дві хвилини кліть гепнула об дно так, що хребет Любчика ледь не обсипався в штани. Двері розчинилися, і на них дихнуло жаром. Це був не той жар, що від літнього сонця чи гуцульської печі. Це було важке, вологе тепло, яке пахло гнилим деревом, озоном, іржею та чимось солоним — потом тисяч людей, які залишили його тут до них.

Вони йшли нескінченними коридорами-штреками. Під ногами хлюпала чорна багнюка, по стінах тягнулися кабелі, схожі на велетенських чорних змій, а зі стелі капала вода. Кожен крок відлунював глухим чавкотінням. Любчик світив ліхтарем на дерев’яні стійки кріплення, які прогиналися під невидимою вагою. Вони стогнали. Цей звук був найстрашнішим з усього, що він чув: дерево плакало від того, що наньому трималися мільйони тонн мертвої землі.

Коли вони дійшли до свого забою, простір звузився настільки, що довелося зігнутися навпіл. Тут не було чим дихати — пил висів у повітрі такою густою суспензією, що промінь ліхтаря впирався в нього, як у стіну. Вітьок скинув куртку, залишившись у брудній тільняшці, під якою перекочувалися м’язи. Це більше не був його друг Вітя, який сміявся в «Ласточці». Це був гвинтик, хижак підземелля, частина цього залізного механізму.

— Слухай сюда, гуцул, — голос Вітька був холодним і чужим. — Забув про свої гори. Забув про цвіточки. Тут закон один: єслі шось крутиться — не лізь. Єслі шось падає — отскакуй. Оце — грабарка. — Він кинув Любчику широку лопату. — Твоя задача — кидать уголь на конвеєр. Три вагонетки. Єслі ти остановишся — конвеєр піде пустим, Михалич нас лишить прємії, і я лічно тебе прям тут і закопаю.

Раптом компресор, який мав подавати повітря на відбійні молотки, чхнув, виплюнув хмару сизого диму і затих. Тиша в забої впала на вуха так різко, що Любчику стало страшно. Вітьок подивився на мертву залізяку. Він не поліз за інструментами. Він підійшов до компресора, вдарив по ньому кувалдою і видав таку триповерхову, багатоскладову конструкцію з матюків, що Любчик мимоволі перехрестився. Вітьок згадав матір компресора, його конструктора, завод-виробник і всіх святих покровителів металургії в таких позах, які не снилися жодному анатомічному атласу. І сталося диво — машина кашлянула і рівно, потужно загула.