Розділ 4. Гуртожиток: Готель «Залізна легеня»

Вечір у гуртожитку пахнув не романтикою, а пересмаженою цибулею, вогкими рушниками та мазутом, який не вимивався навіть господарським милом. Любчик сидів на своєму ліжку, обережно погладжуючи чохол трембіти, поки Вітьок, розхристаний і злий на весь світ через порожній холодильник, намагався вибити іскру зі старої запальнички. Двері в кімнату відчинилися з таким гуркотом, ніби їх вибили відбійним молотком, і всередину ввалилися сусіди — Коля Торпеда і Дядя Вася, людина-кремінь, у якого зморшки на обличчі були глибшими, ніж штреки на шахті «Центральна».

— Що за чудо-юдо ви нам притягли, Вітьок? — прохрипів Дядя Вася, мружачись від диму своєї «Прими». — Це що, новий ансамбль пісні і пляски прислали план виганяти? А палка ця навіщо? Це щоб від майстра відбиватися, чи ти вирішив тут козу завести в каптьорці?

Вітьок сплюнув у порожню бляшанку і кивнув на Любчика: — Це Любаня. Він з гір. Спеціаліст по виживанню серед смерек і косуль. Тільки руки до нього не совати — він психіатра пройшов, значить офіційно має право бути дивним. А палка — то музичний інструмент. Буде нам замість будильника «Гуцулку Ксеню» дути, якщо зміну проспимо.

Коля Торпеда, хлопець із вічно смиканим оком і швидкістю рухів як у несправного конвеєра, обійшов Любчика по колу. — Слухай, земляк, а в тебе там, у горах, інтернет є? Чи ви там тільки по еху перегукуєтесь? Бо в нас тут цивілізація: один телік на поверх, і той показує тільки «Поле Чудес» через сніг. Ти нам казки не затирай, ти кажи чесно — сало привіз? Бо ми тут на одній «Докторській» скоро гавкати почнемо.

Любчик повільно підвівся, відчуваючи, як тиск цих трьох чоловіків заповнює кімнату сильніше за кисневе голодування. Він витяг із наплічника вузлик, у якому лежала справжня, витримана карпатська бринза, замотана в полотно. — Сала нема, хлопці. Але є бринза. Вона солона, як совість мольфара, і міцна, як корінь ялиці. Куштуйте, бо то є сила.

Дядя Вася взяв шматок бринзи, понюхав його так підозріло, ніби це був невідомий сорт динаміту, і обережно відкусив. У кімнаті запала тиша, яку порушувало тільки важке дихання Торпеди. Вася довго жував, заплющивши очі, а потім раптом кашлянув і глянув на Любчика вже без звичної злоби.

— Солона, сука... Як життя наше. Вітьок, де там той чай? Давай заварюй свій дьоготь, будемо знайомитись по-людськи. Ти, Любаню, на Васю не ображайся. Він просто вугіллям по самі вуха засипаний, от і гавкає. Тут у нас народ такий: якщо ти не скурвився на першому метрі — значить, наш.

— Тільки з цією дудкою в коридор не виходь, — додав Торпеда, уже набиваючи рота сиром. — Бо пацани з третьої дільниці подумають, що це нова штанга для кріплення, і заберуть у забій. Будеш там під землею дути, щоб крівля не падала.

Вітьок нарешті розігрів чайник, і четверо чоловіків сіли навколо старого столу, застеленого газетою. В світлі однієї лампочки, яка хиталася під стелею, Любчик бачив їхні руки — чорні, побиті залізом, із брудом під нігтями, який не відмивався роками. Він зрозумів, що ці люди — такі самі скелі, тільки витесані не вітром і водою, а відбійним молотком і планом по видобутку. Схід почав подавати йому руку — грубу, мозолисту, але справжню.

Дядя Вася довго тримав на язиці шматок бринзи, ніби намагався розібрати її на атоми, а потім важко видихнув хмару сизого диму прямо в стелю. Він підійшов до Любчика і взяв його за руку — не для потиску, а просто розвернув долоню до світла, розглядаючи її, як стару топографічну карту.

— Руки в тебе, хлопче, надто чисті, як для нашої контори, — прохрипів старий, і його голос нагадував тертя двох цеглин. — В горах твоїх, мабуть, тільки вітер та вода пальці гладили. А тут тебе залізо почне пробувати на зуба. Вугілля — воно як ревнива жінка: якщо не даси йому своєї крові та поту, воно тебе в дім не пустить. Але очі в тебе не пусті, це добре. Пустих тут шахта швидко випльовує, бо їй треба, щоб у людини всередині був свій власний стрижень, сильніший за сталеву арматуру.

Вася відпустив руку Любчика і вказав на трембіту, що стояла в кутку: — Цю дудку свою бережи. У нас тут у кожного свій «пунктик». Торпеда от марки збирає, Вітьок — запчастини від «Ласточки», а я... я просто мовчу. Якщо твоя палка допоможе тобі не здуріти від тиші в забої — значить, вона має право тут бути.

Коля Торпеда тим часом уже встиг розібрати свій тормозок на завтра, паралельно розповідаючи про те, як минулого місяця на третій дільниці бачили «Шубіна». Любчик слухав це, і в його голові образи гірських чугайстрів почали переплітатися з підземними тінями Стальгорода.

— Йой, панове, — тихо мовив Любчик, — то виходить, що земля всюди однакова? Що в горах духи, що під землею... Вона просто не любить, коли її не поважають.

Вітьок, почувши це, лише хмикнув, допиваючи свій чифірний чай: — Повага, Любаня, тут вимірюється в тоннах. Будеш давати план — буде тобі повага і від Шубіна, і від директора, і від господа бога. А будеш філонити й про «духів» балакати — підеш на поверхню територію мести сосновим віником. Давай, розстеляйся. Завтра о четвертій підйом, і повірте мені, порівняно з першим спуском, цей медогляд вам здасться піонерським табором.

Кімната поступово занурилася в напівтемряву. Любчик лежав на жорсткому матраці, відчуваючи, як за вікном гуде нічне місто. Він заплющив очі й на мить йому здалося, що гуркіт шахтних вентиляторів — це шум водоспаду на Пруті, але запах мазуту швидко повертав його назад. Вітьок уже хропів, і в цьому хропінні було щось від ритму відбійного молотка. Схід не спав, він просто затамував подих перед новим днем, і Любчик, стискаючи в кулаці камінь-оберіг, нарешті провалився в сон, де смереки мали залізне коріння, а терикони співали голосом його діда.