Розділ 3. Медогляд: Лабораторія людських запчастин

Поліклініка №2 зустріла Любчика гулом, який нагадував бджолиний рій, що замість нектару наївся технічного солідолу. Повітря тут було таким щільним від запаху хлорки, йоду та немитих тіл, що здавалося, його можна було різати ножем і накладати на хліб замість масла. Любчик стояв посеред вестибюля, вчепившись у свою трембіту, наче це був рятувальний круг у морі сірого бетону. Для нього, людини, яка за тридцять років бачила лікаря лише на картинці в календарі, ця будівля була храмом якогось дивного, жорстокого бога, що вимагав людських жертв у вигляді аналізів та рентгенівських знімків. Вітьок штовхнув його в плече, вириваючи з роздумів, і повів коридором, де вздовж стін сиділи чоловіки з обличчями кольору втомленої цегли. Вітьок матюкався крізь зуби, бо черга до кабінету флюорографії розтягнулася на два поверхи, а час до зміни танув, як лід у гарячому чаї.

— Глянь на них, Любаня, — шепотів Вітьок, киваючи на чергу. — Оце твоє майбутнє. Бачиш отого дєда в капцях на босу ногу? У нього в легенях пилу стільки, шо можна невелику дачу побудувати. А він ше курить, бачиш? Це шоб пил усередині не засихав, шоб циркуляція була. Ти тут головне рота не роззявляй. Нас зараз будуть «просвічувати». Це такий обряд ініціації: якщо апарат не вибухне, коли побачить твою гуцульську душу, значить, ти годен лізти в забій. Тільки не здумай казати медсестрі, шо в тебе всередині «світло предків» горить. Вона баба проста, вона тобі в карті напише «воспалєніє хитрості» і відправить на дурку.

Коли підійшла їхня черга, Любчик зайшов у кабінет, де пахло озоном і старим залізом. Величезний білий апарат здався йому частиною космічного корабля, який невдало приземлився в цьому підвалі. Медсестра, жінка з зачіскою, яка могла б витримати пряме влучання артилерійського снаряда, гаркнула йому роздягатися. Любчик почав повільно розстібати вишиванку, відчуваючи себе так, ніби він стоїть перед Богом на страшному суді, тільки замість ангелів тут були іржаві труби під стелею. Він притулився грудьми до холодного металу, і в цей момент апарат видав сухий, короткий звук. Любчик відчув, як невидима стріла пройшла крізь його серце, сполохавши всі таємні думки. Вийшовши в коридор, він ледь тримався на ногах, шепочучи, що тепер він «пустий», бо машина забрала його тінь. Вітьок лише заржав, штовхаючи його до кабінету №12, де на дверях висіла табличка «Психіатр-нарколог».

Всередині кабінету панувала тиша, порушувана лише ритмічним постукуванням ручки об стіл. Лікар Ковбасюк дивився на Любчика так, ніби той був екзотичним фруктом, який випадково впав у корито з силосом. Він довго мовчав, розглядаючи вишиванку, капелюх і чохол з трембітою, а потім запитав, чи не бачить Любчик іноді речей, яких не бачать інші. Вітьок за дверима зціпив зуби так, що аж іскри з очей полетіли, молячись, щоб Любчик згадав його настанову про «голоси начальника дільниці». Але Любчик, який ніколи в житті не вмів брехати, чесно зізнався, що бачить, як терикон плаче метановими сльозами, і чує, як коріння дерев під асфальтом просить води. Ковбасюк на мить замер, його рука з печаткою зависла в повітрі, як молот над ковадлом. Вітьок уже готувався вриватися в кабінет і казати, що напарник просто об’ївся простроченої бринзи, але лікар раптом хмикнув і з розмаху вліпив печатку в медкарту. «Придатний», — сказав він, — «бо в цьому місті тільки справжній божевільний зможе залишитися нормальною людиною».

Коли вони нарешті вийшли на вулицю, Любчик глибоко вдихнув повітря, яке після лікарняної хлорки здалося йому майже солодким, попри присмак мазуту. Вітьок витер піт із лоба і сплюнув на розбитий асфальт. «Ну ти і фокуснік, Люба. Я вже думав, шо ми з тобою зараз поїдем у жовтий дім на переатестацію. Тобі просто повезло, шо Ковбасюк сам наглухо відбитий на всю голову. Він колись теж мабуть у териконах плач чув, поки його горілка не відпустила. Тепер всьо, ти офіційно шахтар. Твоя кров сертифікована, легені відзняті, а голова... ну, з головою ми якось розберемося в шахті. Погнали до "Ласточки", треба ще встигнути купити тобі тормозок, бо завтра о четвертій ранку ти поймеш, шо медицина — це була дитяча казка, а справжня прожарка почнеться там, де закінчується сонячне світло. Любчик сів у машину, відчуваючи, як у кишені вібрує старий камінь, і йому здалося, що місто навколо нарешті прийняло його, але не як гостя, а як нову деталь у своєму безжальному, іржавому механізмі.