Розділ 2. Общага: держава в мініатюрі

Гуртожиток №4 зустрів Любчика запахом, який можна було б вивчити в інституті соціології як окрему дисципліну. Це була суміш смаженої на старому салі цибулі, вологої штукатурки, що бачила ще Хрущова, та хлорки, якою намагалися приспати сумління поверхових коридорів. Повітря тут було таким щільним, що здавалося, ніби ти не заходиш у приміщення, а вдягаєш на себе старий, вологий робочий комбінезон, який до тебе носили три покоління шахтарів.

Тьотя Галя, вахтерка, сиділа за склом свого «акваріума», як митник на кордоні між життям і його імітацією. Її обличчя нагадувало топографічну карту терикону після сильної зливи: глибокі зморшки розходилися від очей, як ерозійні рови, в яких застигла вічна недовіра до всього, що рухається на власних ногах.

— Куда? — голос Галі був як звук заржавілого засува. — Стій, маскарад. Шо це ти преш? Це шо, газова труба? Чи ти рішив лінолеум красти прямо в чохлі?

Любчик обережно поставив трембіту на підлогу, вкриту плиткою кольору перепаленої цегли, яка від часу стала схожою на шкіру старого слона.

— То не труба, пані Галю, — Любчик скинув капелюха, і його чуб розсипався по плечах, як сонячні промені, що випадково залетіли в підвал через вентиляційну віддушину. — То є трембіта. Інструмент для розмови з тими, хто високо. Я тут жити буду, пані вахтерко. Мені сказали, шо тут моє місце, між небом і вугіллям.

Галя повільно підняла очі на Вітька, який стояв за спиною Любчика, тримаючи його наплічник з таким виглядом, ніби він щойно виграв цей «експонат» у лотерею і тепер не знає, куди його подіти.

— Вітя, ти кого мені привів? — Галя тицьнула пальцем у бік Любчика. — В мене в третій кімнаті два дембелі і один ветеринар на пенсії. Вони ж його там на гуляш пустять разом із цією дудкою. Нам тут інструмєнтов тільки не хватало, у нас і так кожен вечір у Пєтровича «концерт» після літри самогонки.

Вітьок виплюнув жуйку в іржаву урну і навалився ліктем на засалене підвіконня вахти. — Галь, ну шо ти починаєш? Це спецзаказ. Людина з гір приїхала, шоб нам тут культурний уровень піднімать, бо ми скоро почнем гавкать один на одного. Ти глянь на нього — у нього в очах стільки смиренія, шо ти свою пенсію перерахуєш і половину йому віддаси. Пропиши його в п’яту, там якраз Коля «Торпеда» в запій пішов, місця повно. А палку свою він у куток поставить, вона їсти не просить.

Галя довго дивилася на Любчика. Для неї він був як екзотичний птах, що помилково приземлився на купу щебеню. Вона бачила в його вишиванці щось таке, що нагадувало їй фіранки в хаті її бабусі під Полтавою, яку вона бачила останній раз років сорок тому. Це спогад кольнув її десь під ребром, там, де вона зазвичай носила валідол.

— Ладно, — вона з гуркотом висунула шухляду. — Но шоб ніякої музики після дев’ятої. І шоб ця палка в коридорі не торчала. Якщо дєди об неї спіткнуться — будуть тобі «гори» прямо в травматології. На, держи ключі. П’ятий етаж. Ліфт не працює з минулого вівторка, так шо розминай ноги, альпініст.

Вони піднімалися по сходах, де на кожному прольоті стояла попільничка з консервної банки «Бички в томаті», наповнена недопалками — маленькими білими надгробками вбитого часу. Любчик на кожному поверсі зупинявся і прислухався.

— Чуєте, Вітю? — прошепотів він. — Стіни дихають. Але важко так, ніби вони під воду пішли.

— То не стіни дихають, то сусід з четвертого поверху намагається донести сумку з картоплею, — буркнув Вітьок, штовхаючи плечем двері кімнати №5. — Заходь. Ласкаво просимо в державу «Малосімейка».

Кімната була маленькою, як кабіна кранівника. Світло від єдиної лампочки було жовтим і втомленим, воно ледь висвітлювало два ліжка з панцирними сітками, що провисали до самої підлоги. Любчик підійшов до вікна. За склом, укритим тонким шаром промислового пилу, миготіли вогні шахти — далекі, холодні зірки підземного світу.

— Знаєте, Вітю... — Любчик обережно притулив трембіту до стіни. — Тут люди живуть так близько один до одного, шо мають би чути серце сусіда. Але я чую тіко телевізори. Кожен замурувавси у своїй печері і боїтси, шо якшо відчинить двері — то втече остання надія.

Вітьок сів на ліжко, яке відгукнулося довгим скрипом старого суглоба. — Надія тут не втікає, Любаня. Вона тут просто засинає від скуки. Кароче, кидай манатки. Оце твої нари. Спи давай. Завтра медогляд, а це в нас процедура похлєщє сповіді. Там ти узнаєш про себе всьо: і який у тебе пульс, і яка в тебе «криша».

Любчик не став роздягатися. Він розстелив на ліжку свою гуню, яка ще пахла карпатським вітром, і ліг, дивлячись у стелю, де тріщини малювали карту незнайомих йому доріг. Це було перше правило общаги, яке він зрозумів: тут твій простір закінчується там, де починається лікоть сусіда, але твоя самотність — безмежна, як степ