Розділ 1. Експорт туману

Перон вокзалу в Стальгороді зустрів Любчика таким густим повітрям, що його, здавалося, можна було нарізати скибками, як холодний застиглий холодець на поминках, і розкладати на іржаві листи заліза. Небо було кольору старого армійського термоса — хакі з відливом мазуту.

Любчик поправив на плечі чохол із трембітою і глибоко вдихнув. Легені, звиклі до повітря, яке можна пити, як джерельну воду, тепер відчули присмак залізної руди та чийогось невиплаченого кредиту.

— Будь здоров, земляк! — прохрипів поруч таксист у шкірянці, що виблискувала на сонці, як спина дельфіна, що невдало заплив у відстійник металургійного комбінату. — Куда їдем? Чи ти подорожній артист, консерваторію шукаєш?

Любчик повільно повернув голову.

— Дай Боже щастє, добрий чоловіче, — мовив Любчик так спокійно, ніби за ним стояв увесь Чорногірський хребет. — Я не артист. Я посланець від коріння. Скажіть ми, ґаздо, де тут у вас найглибша дірка в землю? Мені би з нею поговорити, бо вона си зажурила, я чую.

Таксист Вітьок, який за двадцять років на вокзалі бачив і циганських баронів, і сектантів, і навіть одного живого депутата, на секунду заціпенів.

— Шо-шо? — перепитав він, прискаляючи око. — Дірка? Та тут у нас вєсь город — одна суцільна дірка, леґінь. Шахта «Центральна» підійде? Чи тобі нада, шоб зразу до дідька в гості, без пересадок?

— Шахта — то файно, — кивнув Любчик. — Тільки ви не гнівайтеси, але ви сидите на горі, а кажете, шо то яма. Оцей ваш терикон — то ж не просто жужель. То — вивернута навиворіт душа вашого міста. Просто ви її ніколи не гладили, от вона і зашкарубла.

Вітьок сплюнув під колесо.

— Слиш, філософ... Ти щас або сідаєш в мою «ласточку», або я тебе тут лишаю з твоїми «душами». В нас тут народ конкретний: побачать твій прикид — подумають, шо ти з маскараду втік. Кароче, погнали. Довезу тебе до общаги, там якраз на проходку людей добирають. Тільки, Любаня... не кажи нікому про «гладити терикони», бо тебе бистро в дурку оформять, і будем ми з тобою по дві разні сторони забора.

Любчик усміхнувся і завантажився в машину.

«Ласточка» котилася повз залізобетонні паркани, густо розписані назвами футбольних клубів та номерами телефонів, які обіцяли «соль» і «фен», але насправді продавали лише ілюзію швидкого виходу з цієї реальності. Любчик дивився на ці написи й думав, що це теж свого роду петрогліфи — написи на скелях сучасних печер, де люди замість мамонтів малюють свої страхи.

— Вітю, — тихо покликав Любчик, не відриваючи погляду від обрію, де сонце, наче розпечена заклепка, повільно забивалося в пащу велетенської домни комбінату. — А чому у вас дерева такі... сиві? Хіба вони не мають бути зелені, єк весняна трава?

Вітьок глянув у дзеркало заднього виду, поправив «пахучку» у формі корони, що бовталася на дроті, і криво засміявся.

— Зелені... Любаня, ти як вчора на світ народився. Це не сірий колір, це — броня. Дерева тут умніші за людей: вони вдягаються в пил, шоб їх сонце не спалило і кислотний дощ не роз’їв. У нас тут даже акації мають характер — вони не цвітуть, вони отбиваються од жизні. Привикнеш. Тут через місяць у тебе самого кожа стане кольору асфальта, і це буде значить, шо ти став свій. Стальгород не любить ярких, він любить прочних.

Любчик відчув, як у кишені вібрує старий дідів камінь. Йому раптом здалося, що під колесами «Ласточки» не асфальт, а спина велетенського кам’яного змія, який заснув тисячу років тому, а люди зверху побудували заводи й трамвайні колії, навіть не підозрюючи, на чому тримається їхній світ.

«Діду, — пронеслося в голові, — ви казали, шо тут корінь. Але тут усе залите бетоном, аби ніхто не знав, шо земля жива».

Він згадав карту. На ній Чорногірський хребет не обривався, він переходив у тонку лінію, що пульсувала, наче вена, і тяглася сюди, до цих териконів. Любчик заплющив очі й спробував почути гул гір. Але замість шуму смерек він почув важкий, ритмічний удар — це працював молот на заводі. Тук. Тук. Тук. Це було серцебиття міста. Важке, аритмічне, з задишкою, але живе.

— Приїхали, земляк, — Вітьок різко вдарив по гальмах біля обшарпаної п’ятиповерхівки, над входом у яку висіла покручена табличка «Гуртожиток №4». — Вигружай свій орган. І дивись мені, трембіту тримай ближче до тіла. Тут народ такий: якщо воно не з металу і його не можна здати в прийомку, то вони можуть рішить, шо це дрова. А дрова в общазі — вещ дефіцитна, особенно коли опалення відключають.

Любчик вийшов із машини. Повітря вечора стало прохолодним, але воно все одно лишало на губах присмак іржі. Він глянув на Вітька, який стояв, спершись на дверцята «Ласточки», і курив, прикриваючи вогник сигарети долонею — стара звичка людини, яка звикла ховатися від вітру або від зайвих очей.

— Дякую вам, Вітю. Ви кажете — броня. Але під бронею завжди є шось, шо болит. Я то знайду.

Вітьок лише махнув рукою, мовляв, «іди вже, горе моє». Він сів у машину, і Любчик ще довго дивився на червоні вогні стоп-сигналів, що зникали в сутінках, схожі на очі звіра, який іде в свою нору.