Розділ 6

- Що? - запитую я, помітивши якийсь дивний погляд Аріни?

- В тебе є зарядка? - запитує вона дуже схвильовано і починає постукувати ногою.

- Так, - я насторожено дивлюся в її широко розкриті очі, в яких вбачається паніка, нічого не розуміючи. - В бардачку.

 Щойно дівчина почула відповідь, відразу почала копирсатися в ньому і в неї не з першого разу вдалося підключити зарядку до телефону. Її руки трусилися так, як я ще ніколи в житті не бачив. 

- З тобою все добре? Що сталося? - запитую я, але відповіді немає. Аріна судомно натискає на кнопку живлення телефону. Той починає повільно запускатися, а дівчину б'є нетерплячка. - Та що, чорт візьми, таке?

 Я вже втрачаю терпіння і зупиняю авто, але Аріна на це ніяк не реагує, а просто починає судомно заходити в месенджер, а він ніби на зло не хоче її туди впускати.

 Нарешті він відкрився і ця божевільна зайшла в переписку з подругою, відкрила якісь фото що були в непрочитанних повідомленнях й відразу ж зустрілася зі мною шокованим поглядом. Я мовчки взяв телефон з її вже опущеної руки і моєму зору відкрилася дуже цікава картина. На першому фото - я й Аріна біля барної стійки, а тут я несу її на руках. На наступному фото скрін якоїсь статті з цими фото і напис "Договір між Власенко і Нічним закріплений через постіль їхних дітей".

- Якого...? - шиплю я, знаходячись в такому самому шоці що й дівчина.

- Чому ти зупинився? - запитує Аріна і я очікую що її голос буде тихим або буде тремтіти, але ні - він звучить дуже впевнено. - Їдемо у фірму, потрібно з цим розібратися ми все ж адвокати. Я знайду цю паскуду і придушу.

 В її голосі звучить стільки впевненості і злості, що дуже мені подобається особливо коли ця злість направлена не на мене, а на когось іншого. І я б навіть поспівчував цій людині якби Аріна не мала рації - того, хто це зробив дуже складно назвати людиною.

 Я слухняно заводжу авто і прибавляю швидкість щоб якомога швидше дібратися до фірми. Сьогодні батько мав в цей час бути у фірмі дядька Віталі, тому я вирішую їхати туди, а ця скажена блондинка починає обдзвонювати всіх своїх знайомих.

- Щось вдалося з'ясувати? - запитую я після десяти хвилин телефоних розмов Аріни.

- Статтю поширив В'ячеслав Столевич. Він давно шукає різні лазійки щоб забруднити наше ім'я і ось знайшов. Я знаю його місце роботи і домашню адресу, давай поїдемо туди?

- Може краще було б спочатку у фірму поїхати і дізнатися як в них справи?

- Нащо мені ті справи? Цим займеться батько і команда піару, а я маю вирішити проблему з цим недоумком. - зло проговорює вона.

- Може... - починаю я, але дівчина мене перебиває.

- Я сказала їдемо до того козла! - голосніше ніж до цього говорить вона і дивиться на мене таким поглядом, що я вирішую не сперечатися з нею більше.

  Через п'ятнадцять хвилин ми під'їжджаємо до величезної будівлі з білого каменю, де власне кажучи і знаходиться журналісьцьке агенто, в якому працює той недоумок. 

 Аріна першою ледве не вилітаю з машини і стрімголом йде до широких сходів, які ведуть до входу в будівлю. Я ледве встигаю її навздогнати перед самим ліфтом, який доставляє нас на п'ятий поверх.

 Щойно нас бачать разом всі працівники цього агенства сором'язливо опускають свої погляди в підлогу, а їхний директор навпаки - відразу підлітає до нас з натягнутою посмішкою ніби нічого не сталося.

- Доброго дня, чим я можу вам допомогти? - запитує цей директор, але я бачу як міцно він чипляється своїми пільцями в долоні і усміхаюся про себе. Хвилюється. Ну й нехай, дуже навіть добре що хвилюється.

- Де той козел? - зі злістю шипить Аріна і пробігається поглядом по залу, але схоже нашої цілі вона не знаходить, оскільки зупиняє свій погляд на директорі, що стоїть перед нею і з острахом дивиться.

- В-ви про к-кого? - заїкаючись він переводить переляканий погляд з дівчини на мене, але я піднімаю руки, ніби говорячи: "Чувак, я ні причому, самі кашу заварили самі і розбирайтеся тепер". Він здається розуміє мій жест правильно тому як сковтує слину і переводить ще більш переляканий погляд на мою супутницю, що з кожною хвилиною мовчання стає все злішою.

- Не роби з себе ще більшого ідіота ніж ти є. Я запитала де він? 

- А-а-а, ви про В'ячеслава Столевича? - намагається видати щось типу жарту цей тип, але бачачи що нічого у наших виразах обличчя не змінюється, кидає цю спробу і намагється приховати свій страх. Проте, мушу визнати це в нього виходить жахливо, а точніше взагалі не виходить. - Так цей... його тут нема.

 Почувши це, Аріна стрімко обертається і йде до ліфту, а я підмигнувши директору, спішу її наздогнати.

- Куди тепер? - запитую я вже в ліфті.

- До нього додому. - без зайвих слів відповідає дівчина і на цьому наш діалог закінчується, а я вирішую не продовжувати його. Бог знає які зараз емоції в неї, ще почне злитися на мене. 

 Ще через десять хвилин, ми приїхали до багатоквартирного будинку, де й мав проживати цей славнозвісний В'ячеслав.

- Який поверх? - запитав я у Аріни, яка агресію під час нашої поїздки не проявляла, але мало що може статися.

- Дев'ятий.

 Як виявилося це був останій поверх цього будинку. Ми за дві хвилини дібралися до потрібної квартири і моя спутниця почала безперестанку дзвонити і стукати в двері.

- Та що там таке? - почулося невдоволене бурчання з'за дверей. Через мить вони розченилися і на порозі постав чоловік років тридцяти п'яти в майці і спортивних домашніх штанах, що невдоволено на нас дивився. - А, все ж знайшли мене. І що будете вимагати?

- З дороги. - промовила Аріна і відштовхнула його убік, прочищаючи собі дорогу у вітальню. 

 Хоч загалом будинок і виглядав дуже охайно і дорого, але саме ця квартира була дуже занедбана. Повсюди валялися якісь папери, речі, постіль, пляшки і сміття. По обличчю дівчини було видно що їй неприємно тут знаходитися.

 Я пройшов вслід за нею, а наш новий знайомий з обуренням поспішим за нами.