Розділ 2

- Але чому? - кричить Аліна, а я тільки тяжко зітхаю. Знову все спочатку.

- Та тому, що між нами нічого не може бути. Це була лише одна ніч, що ж тут не зрозумілого?

- Ти вважаєш що я дівчина, яка може бути на одну ніч? - ще пронизливіше верещить дівчина. Швидко перетинає відстань і вліпляє мені дзвінкого ляпаса. Я підриваюся, опиняючись вище неї більш ніж на голову, змусивши її налякано відступити і підняти голову щоб добре бачити моє обличчя. 

- Ще раз ти мене вдариш - пошкодуєш. - шиплю я, стискаючи її зап'ястя, і спостерігаю як в очах Аліни з'являється страх, що збільшується з кожною хвилиною. Потім її очі наповнюються сльозами і вона починає плакати.

- Вибач, я не мала цього робити. Правда, вибач. Незнаю що на мене найшло. Я... просто я думала... - схлипує вона - думала що ти любиш мене.

 Я з огидою відпускаю її зап'ястя, яке вона відразу притискає до грудей, розтираючи, і взявши телефон з столику, рушаю до дверей щоб нарешті вибратися з цієї кімнати, але щойно торкаюся ручки, дещо згадую і кидаю через плече:

- Думати - це не твоє. - і виходжу з кімнати, залишаючи цю кошмарну дівку, яка здається  не зрозуміла про що саме я говорю, позаду.

 Поки спускаюся сходами в холл готелю, про себе дає знати головний біль, який я вчора заробив через дуже велику кількість алкоголю. Не треба була слухати Стаса.

- Теж голова? - запитує хтось і на моє плече відразу кладеться чиясь рука. Я повертаю голову в бік цієї людини і бачу Сашу - ще одного мого друга, на якому зараз красуються чорні окуляри на пів обличчя, які певно по ідеї мають приховати його кола під очима.

- Що це? - запитую я, маючи на увазі його окуляри.

- Не хочу дівчат лякати. - говорить він і знімає їх. Під очима в нього не просто якісь кола або синьці, а величезний фінгал.

- Де ти так? - запитую я і продовжую спускатися поки друг натягує окуляри назад.

- На двері налетів. - відповідає він і я припиняю свої питання, розуміючи що те, що сталося він хоче зберегти при собі.

  Внизу біля входу нас вже чекають Стас і Ліза - подруга Аліни.

- Що ви так довго? - запитує Ліза і оглянувши нас, додає: - А де Аліна?

- Вона сказала щоб ми їхали без неї. - говорю я, йдучи на парковку, де вчора залишив свою мазду. - Давайте швидше, я поспішаю.

- Знову на зустріч з батьком? - запитує Стас, займаючи місце на передньому пасажирському сидінні, оскільки Саша з Лізою зайняли заднє.

- Ага. - тільки говорю я, вже рушаючи з парковки.

- Увімкніть музику, нудно! - фальшиво капризно подає голос з заднього сидіння Ліза, але коли я ігнорую її слова, то музику вмикає Стас - її брат.

 В салоні стає дуже гучно, але я намагаюся не звертати не це уваги, хоча в мене болить голова і досі пульсує щока, по якій вдарила Аліна. При згадці про неї я злюся і сильніше стискаю кермо. 

 Через десять хвилин їзди, попереду показується затор. Я сповільнюю хід коли на мій телефон приходить повідомлення. Мій погляд натрапляє на відправника: Аліна. Фотоповідомлення. Продовжуючи утримувати кермо однією рукою, іншою я беру телефон і відкриваю повідомлення її повідомлення.

 На фото я бачу зап'ястя, з якого тонкими струйками стікає кров, і відразу за ним приходить текстове повідомлення від неї:

 Життя без тебе мені не потрібне.

 Поки я намагаюся відійти від шоку, забуваю зупинити авто і врізаюся в чорну ауді попереду. Зіткнення відразу приводить мене в норму, але я неймовірно злий. Що ця стерва задумала? Шантажує мене своєю смертю щоб я повернувся до неї? Не дочекається. Я пересилаю її повідомлення Олегу - ще одному своєму другу, який має вирішувати проблеми такого роду. Зробивши це, я виходжу з авто, не менш злий, і рушаю до дівчини, в машину якої я певно й врізався.

- Ти що, не мієш керувати автом? - говорю я, бажаючи хоч на комусь зігнати злість, хоча розумію що в цьому винен я. - Здається стереотипи про блондинок за кермом все ж правдиві.

- Перепрошую? - піднімає брови та.

- Значить ще й тупа. - продовжую її провокувати. Хоча не думаю що її реакція мене здивує. Вона блондинка, та ще й дівчина, що означає що вона не знає правил дорожнього руху, тому вибачиться і виплатить мені компенсацію. Але вона все ж мене дивує коли дає мені дзвінкого ляпаса.  Я з недовірою торкаюся своєї губи, яка починає нити, і бачу на пальцях кров. - Ти що, божевільна?

- А ти - як я бачу - хам. - не залишається в боргу моя незнайомка. 

- Видра. - шиплю я, хоча насправді ця дівчина починає мене зацікавлювати, але позахоплюватися нею немає часу бо мушу ловити її руку, яка знову хоче нанести мені удар. - Не смій мене бити. Інакше пошкодуєш. 

- Та невже? - вона не розриває зі мною зоровий контакт і в її погляді я вловлюю зухвалість. Це мені подобається, але мені цікаво що вона робитиме далі. Я заплутую пальці в її волоссі, бажаючи чомусь відчути яке воно на дотик, і відтягую трохи. 

- Інакше тобі буде дуже погано. - не підвищую я свого тону.

- Ну-ну. - я не розумію її слова, але відчуваю гострий біль в руці. Вона запустила в неї нігті, і щойно я це зрозумів, вкусила. Я відпускаю її, відходжу на кілька кроків і з недовірою і захопленням дивлюся на свою руку.

- Я надішлю тобі документи на виплату тієї шкоди, яку ти приніс. - говорить вона не повертаючись, але коли відкриває двері свого авто, кидає через плече: - І, здається ти маєш рацію. Стереотипи про блондинок за кермом все ж правдиві. Перевірено на власному досвіді.

 Звісно я розумію що вона має на увазі мене і стискаю щелепи. Чорт, чому ця ненормальна так мене зацікавила? Вдарила, поцарапала, вкусила... Вона що, жила в джунглях? Проте, свої роздуми я переривою щойно її машина рушає з місця і повертаюся до своєї, поспішаючи розвести друзів додому і поїхати на вечерю з новим батьковим парнером і його сім'єю. 

- Що то було, чувак? - висовує голову з заднього сидіння до мене Саша. 

- Ти сліпий чи тупий? - крізь зуби говорю я, а друг присвистує.