Розділ 1

 "Боже тільки б встигнути" - думаю я, мчучи щосили по асфальтованій дорозі, на своїй любій ауді. Якщо я спізнюся на вечерю з новим батьковим партнером і його сином, тато мене приб'є. 

 Поки мене відвідують думки про те, що станеться якщо я запізнюся, ніби сцеціально на зло, потрапляю в затор.

 Та що ж це таке, чорт, візьми?! 

 Я з силою вдаряю руками по керму і тут подаюся вперед, боляче вдаряючись грудною кліткою об нього. З-заду в мене врізалася машина. Я глибше вдихаю повітря, хоча це стало якось боляче робити через удар, і виходжу зі свого авто.

 З-заду, відразу за мною стоїть сіра мазда, з якої долинають гучні звуки не дуже цензурної музики і судячи з усього в ній знаходиться компанія з чотирьох чи п'яти людей. Я відводжу від них погляд і підходжу до місця, де зіткнулися машини.  Як я й думала мій задній бампер пошкодженно, але мазді дісталося більше.

 Звуки з машини стають більш чіткими, але лише на кілька мить. Чується захлопування дверцят, кроки, і ось біля мене стоїть пара ніг в нових білих кросівках.

- Ти що, не вмієш керувати автом? - доноситься до мене трішки зверху. Я відриваю погляд від свого пошкодженого авто і випрямляюсь, зустрічаючись з зухвалим поглядом блондина, вищим мене на сантиметрів п'ятнадцять. Мої брови повзуть вверх коли я чую його слова. - Здається стереотипи про блондинок за кермом все ж правдиві.

- Перепрошую?

- Значить ти ще й тупа. - констатує він і відразу ж отримує дзвінкого ляпаса. Хлопець торкається своєї губи, на якій вже почала виступати кров. "Чудово. Молодець, Аріно!" - хвалю я себе, але відразу ж повертаюся в реальність. - Ти що, божевільна?

- А ти, як я бачу, хам. 

- Видра. - шипить він, і я вже замахуюся щоб завдати йому ще один удар, можливо навіть сильніший першого, але схоже він швидко вчиться, оскільки перехоплює мою руку. - Не смій мене бити. Інакше пошкодуєш.

- Та невже? - я знову піднімаю брови і відчуваю як в мені починає розгоратися таке звичне відчуття зухвалості. Обожнюю ходити по краю ножа, сварячись з кимось. - І що ж ти мені зробиш?

 Мій новий знайомий, якщо його звісно так можна назвати, відпускає моє зап'ястя, яке, до речі, почало нити, і підносячи свою руку до мого волосся, повільно заплутує пальці в них, трішки відтягуючи. Так, що я відчуваю легкий біль.

- Інакше тобі буде дуже погано. - все так же тихо говорить він.

- Ну-ну. - я запускаю в його руку, яка тягне мене за волосся, доволі великі і гострі нігтики, а після кусаю. Він з шипінням відпускає моє волосся, відступає на кілька кроків назад і з якоюсь недовірою дивиться на свою руку, на якій я певно залишила доволі гарні сліди від нігтів та зубів.

 В цей час затор перед нами почає розсмоктуватися і я йду назад до своєї машини.

- Я надішлю тобі документи на виплату тієї шкоди, яку ти приніс. - кидаю я навіть не повертаючись - І, - раптом згадую, вже відчиняючи двері авто і говорю через плече: - Здається ти маєш рацію. Стереотипи про блондинок за кермом все ж правда. Перевірено на власному досвіді.

 Говорячи це, я звісно маю на увазі його і він, здається, це розуміє оскільки його щелепа стискається. Відмічаю про себе що я все ж досягла своєї мети, мої вуста розтягуються в задоволеній посмішці і я рушаю з місця, залишаючи цього недоумка позаду.

 Я заходжу в тихий особняк, в якому провела все своє дитинство і підлітковий вік, але тепер він мені здається чужим. Насправді я тут буваю дуже рідко, лише в крайніх випадках на деякі вечірки або за проханням батьків.

 Майже чотири роки тому я переїхала в свою власну квартиру-студію коли вступила на факультет права. На цій професії наголошували батьки, але я була непроти неї оскільки вона хоч була в списку мого вибору. Пізніше коли я повністю закінчу навчання буду допомагати батьку на фірмі.

- Аріно, ти прийшла. - чую я голос мами і повертаю голову на ліво, де вона спускається з крутих сходів, застелених червоним килимом. Мама крокує до мене і розкриває свої обійми, в які я відразу потрапляю і мене огортує такий рідний запах. Часом буває я сумую за своїм минулим і дитинством, де я могла прийти і попросити захисту у мами, але я виросла і маю сама вирішувати свої проблеми. - Я скучала. - говорить мама, випускаючи мене з обіймів і оглядаючи з усіх боків. - Здається ти схудла.

 На моєму обличчі розцвітає посмішка. Мама завжди така мама.

- Я теж тебе рада бачити і ні, я не схудла. Зі мною все нормально.

- Не бреши мамі. - говорить вона після хвилинної паузи, під час якої вона звузила очі і уважно мене сканувала своїм поглядом. - До початку приходу гостей є ще кілька годин, думаю ти встигнеш поїсти. Сьогодні ми з Любою і Оксаною приготували кілька твоїх улюблених страв. Всі, крім тих, в яких є лимонний сік. Просто в сина Валерія Нічного алергія на лимони, апельсини та мандарини. - пояснила мама.

- І що, дуже серйозна алегрія? - цікавлюся я, поки ми йдемо в напрямку кухні, в якій останній раз я була кілька місяців тому.

- Незнаю. Я детальніше не дізнавалася. 

- М-м-м. - протягую я, якось зовсім і не цікавлячись що там за алергія в якогось незнайомого мені хлопця.

- До речі, - знову порушує тишу мама. - Він також вчиться на адвоката. 

- Та ти що. - ні на секунду не зацікавилася я цим загадковим типом. 

- Аріно, дорога. - кинулася до мене з обіймами тьотя Оксана. Ця жінка працює в нас настільки довго, що я не пам'ятаю ні єдиної миті свого життя без неї. - Як я за тобою сумувала. Не було кому їсти мої страви.

- Я теж сумувала за тобою і за твоїми неймовірно смачними стравами. - посміхаюся я і Оксана відразу тягне мене до столу, на якому вже стоять різні приготовані страви на вечерю з нашими гостями. 

- Ось, сідай. - вона посадила мене на вільне місце за столом і поспішила щось діставати з духовки. - Я приготувала твою улюблену запіканку.

- Але вона ж лимона. - згадала я про алергію свого гостя.