Користь інструкції або Хто такий Мартін Гайдеґґер

Ремонт почали у стилі «хай-тек»,

а закінчили у стилі «хай так»

Невідомий автор

Як сказано в одній дуже розумній книзі, подарунки до дня народження діляться на дві категорії: ті, які нам не подобаються, і ті, які ми не отримали. І саме для того, щоб уникнути подібної ситуації, в нашому колективі друзів склалася хороша традиція – завчасно запитувати про бажаний подарунок у майбутнього іменинника. Звісно, втрачається відчуття несподіванки, сюрпризу, але, натомість, з’являється впевненість, що людина отримає дійсно те, чого хоче. Одні побажання виконати досить легко, а інші – можуть змусити серйозно замислитися. А іноді це може призвести до зовсім неочікуваних наслідків, про один із яких я вам зараз розповім.

Наближалася днюха нашої хорошої подруги Ані, і наш дружній і спаяний колектив, який складався, окрім самої Ані, ще із трьох молодших (і не дуже) наукових співробітників різних технічних інститутів, підійшов до цієї події традиційно з відповідальністю, з сумлінністю та з микулинецьким пивом. І підчас розпивання цього напою, за місяць до очікуваної дати, ми й поставили їй питання – чого її душа бажає на день народження (звісно, з поправкою на те, що можуть виконати три технічно освічені персони із зарплатнею науковця нижньої ланки). Побажання Ані було досить неочікуваним, але цілком нам по силам.

Так, Аня була гордою власницею однокімнатної квартири, у якій проживала із двома додатковими персонами – котом британської породи на ім’я Фідель та своїм хлопцем (і саме у такому порядку по-важливості ці дві персони займали місце у її серці та в квартирі). Так от, від попереднього власника квартира дісталася із лінолеумом на підлозі в єдиній кімнаті, який лежав поверх паркету. Паркет був старий, пошарпаний, але цілком придатний для повернення йому нового життя. А для цього слід було зробити з ним дві прості, на перший погляд, речі – поциклювати й полакувати. Отож, ми й мали зробити Ані цей подарунок – організувати й проконтролювати цей процес, при чому Аня неодноразово наголосила, що левову частину витрат готова взяти на себе.

Отримавши таке незвичне побажання, ми троє – я, Валєра та Паша – організували імпровізований «Штаб із паркетних робіт». Трохи згодом ми розширили склад цього штабу, включивши у нього й хлопця Ані. Жоден із нас до цього нічим подібним не займався, але кілька пізнавальних відео на Ютубі переконали нас, що для чотирьох дорослих людей це не буде проблемою. Як же ми помилялися! Тож незабаром був складений план, який вражав своєю чіткістю, продуманістю, завершеністю та економією ресурсів. Більше того, за такий план кожен із нашого штабу мав право розраховувати на звання «паркетного генерала» чи пак краще «генерала паркетних військ». За цим планом в один із вихідних днів ми всі мали зібратися в Ані у квартирі, розібрати й винести всі меблі та речі в коридор і на кухню. У подальших етапах плану Паші відводилася окрема роль – оскільки з усіх нас він єдиний мав автомобіль, тож і мав бути нашим водієм. Після очищення кімнати від речей я, Валєра і Паша мали поїхати на склад, де знаходилася фірма з оренди інструментів і взяти на день циклювальну машину. Далі б Паша повіз би Аню та її хлопця з особистими речами на квартиру до подруги Ані, де вони мали перебути цей ремонт, а в цей час я і Валєра мали приступити до циклювання. А вже на завершальному етапі у дію мав вступити хлопець Ані – як співробітнику Інституту органічної хімії йому було доручено полакувати після циклювання підлогу. Що не кажіть, а задум був цілком хорошим.

І ось настав Великий День Ремонту. Ми швидко впоралися з речами, повністю заставивши ними кухню майже під стелю, чим відразу скористався кіт. Фідель, хоч вже і давно був «кастро», але не втратив своєї котячої непосидючості, тому відразу заліз кудись у шпаринки цієї купи, та навідріз відмовився звідти вилізати, доки там не виспиться. Тому ми вирішили на певний час його там так і залишити. А о 8:30 ранку ми під’їхали до складу, де за попередньою домовленістю мали взяти у прокат циклювальну машину. Чому саме о 8:30? На сайті фірми значилося, що по суботам вони починають працювати саме з цього часу, а ми хотіли почати якомога раніше. За день до цього, домовляючись із оператором по телефону, я отримав запевнення, що о 8:30 нас зустрінуть і видадуть усе, що ми забажаємо.

Проте у той день Реальність голосом Голохвастова повідомила нам безапеляційно: «Да, да! Но нєт!» На дверях складу, де красувався приліплений скотчем плакат із написом «Прокат інструментів», висів замок, а дідо-сторож, який і запустив нас на територію, прямо повідав, що «вони так рано не з’являються». Обурений подібною дезінформацію, я почав наярювати по телефону за тими контактними номерами, які значились на сайті. Із третього разу мені таки відповіли. Заспаний голос спокійно вислухав мене, після чого сказав, що скоро має з’явитися молодий хлопець, який певно десь затримується, але неодмінно усе нам видасть. Потім, очевидно трохи спросоння подумавши, голос продиктував мені номер, явно зметикувавши, що краще, аби я задовбував цього хлопця напряму, аніж не його, тобто голос, що я й відразу почав робити. Співробітник фірми, до якого я таки додзвонився і теж не з першого разу, вибачився і повідомив, що затримується, але буде скоро. Це «скоро» розтягнулося на добрі півгодини. Нарешті поблизу дверей на склад з’явився той хлопець – молоденький зумер, який човгав у благеньких кедах по мокрому снігу, що так раптово випав того листопадного дня. Хлопець довго вовтузився із пошуком ключів, ще довше – із відкриттям замка, але нарешті впустив нас. На обличчі у зумера виднілася характерна комп’ютерна засмага і глибока туга від усвідомлення несправедливості цього світу, який змушує працювати його в таку рань та ще й у суботу. Він у черговий раз перепитав, із якого ми приводу, але без вранішньої порції кави натщесерце йому було важко зрозуміти, чого ж ми дійсно від нього хочемо. Нарешті, до нього дійшло і він пішов поміж рядами шукати замовлену нами циклювальну машину, а вже через хвилин п’ять повернувся і втомлено повідомив, що машини немає. На складі тоді запала довга багатогранна тиша, варта сцени будь-якого академічного театру, упродовж якої зумер, незважаючи на недосип, устиг зрозуміти по наших обличчях, що зараз його, можливо, відбуцають і, можливо, навіть ногами. Ця перспектива збадьорила його краще, аніж філіжанка кави, тому він жваво вибачився і сказав, що зараз ще подивиться, після чого відразу кудись побіг. І коли ми вже почали думати, що він усе ж утік таємними ходами, побоюючись отримати заслужених лящів, хлопець таки повернувся і радісно повідомив «Є!». За собою він тягнув роклу, на якій гордо височіла циклювальна машина. А була вона дійсно великою, із масивним шліфувальним барабаном, довгою упорною ручкою, зробленою із пофарбованої гнутої сталевої труби, і сірої коробочки, прикріпленої до цієї ручки. Придивившись ближче, ми побачили, що коробочка мала екран, і цілий ряд кнопок, а отже була блоком управління. В цілому, циклювальна машина була зовсім не схожа на той елегантний компактний пристрій, зображення якого демонструвалося на сайті, а радше на масивний самопальний агрегат. Прочитавши сумніви на наших обличчях, хлопець миттєво зреагував: