НА ОЗОКЕРИТІ.

Олю я вперше побачив на озокериті. Тоді я ще не звернув на неї особливої уваги - просто чергова пацієнтка, як і я. Але потім...не знаю, щось змінилося. Може, це був погляд, може, її голос. Тоді я не відразу звернув увагу - здавалось, звичайна молода жінка, таких щодня бачиш десятки. Але щось у ній залишилося в пам'яті: може, голос, може, погляд. Медсестра коротко опитувала перед процедурою, питала прізвища - і коли Оля назвала своє прізвище, я запам'ятав його відразу. Воно звучало рідно, по-галичанськи, із тією ніжною мелодією, що нагадує про старовинні святі чудотворні імена.

Вона стояла збоку,  чекаючи своєї черги, у легкій спортивці, потім залишилась у гарному червоному купальнику. Фігура тендітна, рухи обережні, але в них відчувалась сила волі - ніби вона вчиться знову довіряти власним ногам. Пані Оксана, медсестра, пожартувала, що з хлопцями легше - ті не нарікають, коли озокерит гарячий, чи щільно обмотаний. Але я дивився не на жарти.

Оля непомітно вийшла після процедури. Вона не могла ходити впевнено - трималася за стіл обережно, переставляла ноги. Її рухи були тихі, мов молитва. У ту мить я відчув дивну суміш жалю й поваги. Хотілося допомогти, але водночас - не порушити ту крихку гідність, яку вона зберігала навіть у слабкості.

Коли двері за нею зачинилися, в приміщенні залишився запах озокериту й легкий подих її парфумів. І здається разом із нею вийшло щось невидиме - щось, що робило кімнату живою.

Я тоді ще не знав, чому запам'ятав ту мить. Може через запах озокериту - густий, теплий, немов саме тіло землі дихало через нього. А може, через те, як вона стояла, трохи невпевнено, тримаючись рукою за край столу. У кожному її русі було щось тендітне, але водночас - глибока сила. 

Після  процедури я ще бачив її кілька разів - то в коридорі, то біля сходів. Вона завжди рухалась повільно, ніби кожен крок мав значення. І щоразу, коли наші погляди зустрічались, було відчуття, що час стишує хід, як у тих самих коридорах, де відлуння повертається до тебе, немов відповідь на думку, якої ще не висловив уголос.

Мені чомусь хотілося знати більше - про її життя, про те чому вона сюди приїхала. Чи довго ще лікуватиметься. Чи є хтось, хто чекає її вдома. Але я не питав. Бо деякі речі красивіші, коли залишаються таємницею. 

Ввечері, коли я йшов тією ж дорогою, біля вікна, через яке просочувалося тьмяне світло коридору, мені здалося, що чую тихий звук - її кроки, повільні, знайомі. І в ту мить я зрозумів: іноді не потрібно зустрічати людину часто, щоб вона залишила в тобі слід.