Глава 7: Ми самі впливаємо на свої сни

Спершу він намагався рухатися — хоча б зробити крок, хоча б підняти руку, хоча б кліпнути очима, — але відчув, що навіть його думки почали важчати, наче хтось стискав їх невидимими руками. Простір довкола був більше не простором: він був білим, глухим, немов натягнутою тканиною між реальністю і безоднею. Тут не було ані часу, ані місця. Тут не було навіть його самого.

І тільки коли він майже змирився із цією повільною втратою себе, десь попереду виникла тінь. Спочатку вона була невиразною, ледь помітною, мов відбиток на запиленому склі. Але з кожною миттю вона набирала чіткіших обрисів.

То була знову людина. І знову — він сам.

— Хто ти? — запитав він подумки, бо говорити в цьому місці було неможливо.

— Ти, — пролунав у відповідь голос, який не можна було назвати ні гучним, ні тихим. Він був скрізь. Він був ним самим.

— Але я вже є. Чому ти існуєш окремо?

— Бо ти забув, ким був.

І тоді, немов прориваючи запону забуття, перед його очима почали виникати фрагменти. Обличчя, сцени,…рухи, усмішки й сльози — усе перепліталося в нескінченному потоці. Він бачив себе маленьким хлопчиком, який біг під дощем; підлітком, що стояв перед дзеркалом і запитував себе: «Хто я?»; юнаком, що сидів на даху старого будинку й вдивлявся у зоряне небо, шукаючи відповіді.

І з кожним спогадом він відчував, як щось у ньому змінюється. Наче давно забута музика почала звучати знову — спочатку тихо, потім дедалі голосніше, заповнюючи весь простір навколо.

— Я пам’ятаю… — прошепотів він подумки. — Я пам’ятаю себе.

Тінь посміхнулася. Чи, можливо, то він сам посміхнувся у відповідь? Тут уже не було різниці між "Я" і "Воно". Вони зливалися в єдину істоту.

Але разом із пам’яттю прийшов страх.

Страх того, що справжня реальність — зовсім не те, що він бачив досі. Що місто, лабіринт, обличчя людей, книжкова крамниця — усе це лише шари сну, накинуті на правду, яку він так довго уникав.

І в ту саму мить білий простір навколо нього почав тріскати, мов тонкий лід навесні. Кожна тріщина відкривала новий шматок темряви, глибокої, бездонної, наче ніч без зірок.

Він зрозумів, що мусить зробити вибір: або залишитися тут, у безпечному небутті сну, або кинутися у темряву — і знайти себе справжнього.

Він ступив уперед. І світ навколо розпався на уламки.

---

Він прокинувся.

Холодний кам'яний підлога під ним, старі стіни навколо, запах пилу й вологи. Він лежав у маленькій кімнатці без вікон. Єдине джерело світла — тьмяна лампа під стелею.

— Де я?.. — подумки запитав він сам себе.

Його тіло важко піднімалося, наче він щойно пройшов крізь століття сну. Він сів і оглянувся. Кімната була порожня, якщо не рахувати невеличкого столика в кутку. На столику лежала записка.

Він узяв її тремтячими руками й прочитав:

 "Ти шукав істину. Вона ближче, ніж ти думаєш.

Але пам'ятай: істина вимагає жертв."

Під запискою лежав ключ. Старий, іржавий, важкий.

Він підняв його і зрозумів: це не кінець. Це тільки початок.

---

Він відкрив двері кімнати. Перед ним простягався довгий коридор. Стеля була низькою, а стіни обдерті й потріскані. Десь далеко чувся глухий стукіт — ніби хтось або щось рухалося в темряві.

Він ішов повільно, прислухаючись до кожного шороху. Сходи вели вниз. І ще вниз. І ще…

Врешті-решт він опинився у величезному залі, де під самою стелею висіли розбиті люстри, а під ногами хрустіли осколки скла.

У центрі залу стояв ще один — він сам. Але цей образ був не тінню і не примарою. Цей інший він був живим, справжнім.

Інший він тримав у руках книгу. Величезну, стару, у шкіряній обкладинці. На її обкладинці були вигравірувані слова:

"Книга снів."

— Ти прийшов за цим, — сказав інший він, простягаючи книгу.

— Навіщо? — запитав він.

Щоб завершити. Або почати. Вирішувати тобі.

Він узяв книгу. Вона була холодною на дотик і водночас ніби пульсувала, жива. Коли він відкрив першу сторінку, навколо нього знову почали рости стіни лабіринту. Знайомі й водночас нові.

Він ішов новим лабіринтом, тримаючи книгу перед собою як світильник. Кожен розділ книги змінював простір довкола. Одна глава переносила його до дитячого двору, інша — на вершину гори, де здіймався вітер і небо горіло всіма барвами заходу сонця.

У кожній сцені він бачив себе — справжнього й водночас іншого. Він бачив свої страхи й надії, свої мрії й зради, любов і ненависть. І розумів: усе це — не вороги. Це частини його самого. Його шлях. Його історія.

Але головне питання залишалося незмінним: хто він насправді?

Коли він добрався до останньої сторінки книги, простір навколо затремтів. Лабіринт почав розчинятися у світлі, і разом із ним — страх, сумніви, біль.

На останній сторінці було написано лише одне речення:

"Ти сам творець свого сну і своєї реальності."

Він заплющив очі.

І коли він їх відкрив, він уже не був тією самою людиною.

Він стояв на тій самій площі, де все почалося.

Люди довкола йшли, сміялися, говорили, бігли у своїх справах.

Місто більше не виглядало дивним. Воно було справжнім.

І він сам був справжнім.

Тепер він знав: сон і реальність — не протилежності. Вони доповнюють одне одного, як дві сторони однієї монети.

Щоб зрозуміти себе, потрібно пройти крізь свої страхи, прийняти їх і обійняти.

І лише тоді можна прокинутися по-справжньому.

Він усміхнувся.

Зробив крок уперед.

І світ відкрився перед ним новими барвами.