Глава 1: СОН

Він прокинувся від того, що нічого не змінилося. День був таким самим, як і попередній, і той, що перед ним. Світло було таким самим, повітря було таким самим, а він сам був таким самим. Але щось було інакше. Він не міг сказати, що саме, але відчував це у всьому своєму тілі. Як ніби щось у нього всередині змінилося, хоча зовні все залишилося на місці.

Він встав з ліжка і пішов до вікна. За вікном все було тихо. Люди рухалися, наче маріонетки на нитках, і він не міг зрозуміти, хто керував ними. Все було так логічно, але водночас абсолютно безглуздо.

Він повернувся до ліжка і знову ліг. Спати йому не хотілося, але щось примушувало його знову закрити очі. І коли він це зробив, він побачив все те саме, що бачив і раніше. Те саме місто, ті самі вулиці, ті самі обличчя. Але все це було у сні.

Він не міг зрозуміти, чому він спить так багато. Чому його сни стають все довшими і реалістичнішими. І чому він не може відрізнити сон від дійсності. Але він знав одне: він повинен знайти вихід з цього лабіринту. Хоча він не знав, де він знаходиться і куди йому треба йти.

Він знову прокинувся. Все було так само. Але цього разу він побачив щось нове. На стіні його кімнати була написана фраза: "Сон — це реальність, а реальність — це сон." Він не знав, хто це написав і чому, але ці слова здавалися йому дуже важливими.

Він встав і пішов до ванної кімнати. У дзеркалі він побачив своє обличчя, але воно було іншим. Воно було таким самим, але водночас зовсім іншим. Як ніби воно належало іншій людині.

Він повернувся до кімнати і знову ліг. Спати йому не хотілося, але він знав, що це неминуче. І коли він знову закрив очі, він побачив те саме місто, ті самі вулиці, ті самі обличчя. Але цього разу він побачив щось нове. Він побачив себе самого, який йшов по вулицях цього міста, але він не знав, куди він йшов і чому.

Все було так само, як і раніше: ті самі будинки, ті самі дерева, ті самі люди. Але щось було інакше. Він відчував, що він не самотній у цьому місті. Хтось був поруч з ним, але він не міг його побачити.

Він зупинився перед одним з будинків і дивився на нього. Будинок був старий і зруйнований, але він здавався йому знайомим. Як ніби він був там раніше, хоча він не міг пам'ятати цього.

Він підійшов до дверей і відкрив їх. Всередині будинку було темно і тихо. Він пішов по коридору і дійшов до кімнати. У кімнаті було одне вікно, яке виходило на вулицю. Він підійшов до вікна і дивився на місто.

Він побачив себе самого, який стояв на вулиці і дивився на цей будинок. Він не міг зрозуміти, як це можливо. Як він міг бути одночасно всередині будинку і зовні на вулиці? 

Він повернувся до коридору і пішов далі. Коридор був довгий і вузький, і він не міг побачити кінця. Він продовжував йти, хоча не знав, куди він йшов.

Він дійшов до дверей, які він не бачив раніше. Двері були закриті, але він відчував, що за ними щось було. Він відкрив двері і побачив кімнату, яку він не міг описати. Кімната була повна всього, але водночас нічого не було видно.

Він стояв у цій кімнаті і дивився навколо. Він не міг нічого побачити, але він відчував, що щось було поруч з ним. Хтось був поруч з ним, але він не міг його побачити.

Він знову закрив очі і побачив те саме місто, ті самі вулиці, ті самі обличчя. Але цього разу він побачив щось нове. Він побачив себе самого, який стояв у цій кімнаті і дивився на щось невидиме.

Так саме у цій кімнаті в якій він знаходився.

Він не міг зрозуміти, що це було. Але він знав одне: він повинен знайти вихід з цього лабіринту. Хоча він не знав, де він знаходився і куди йому треба йти.

Він стояв перед цією людиною і дивився на неї. Вона була такою тихою і спокійною, наче нічого не відбувалося. Але він відчував, що щось було не так. Як ніби ця людина чекала його, хоча він не міг зрозуміти чому.

Він знову запитав: "Що ви хочете?"

Людина все ще нічого не казала. Вона просто дивилася на нього і нічого не робила.

Він почував себе дедалі більш незручним. Як ніби він був у пастці, з якої не міг вийти. Він не міг рухатися, не міг говорити, не міг нічого робити по своїй волі.

Він знову запитав: "Хто ви?"

Людина нарешті відповіла. Але її голос був такий тихий і низький, що він майже не міг його почути.

"Я той, хто знає," сказала вона.

Він не міг зрозуміти, що це означало. Але він знав одне: він повинен продовжувати питати.

"Знаєте що?" запитав він.

Людина знову нічого не казала. Вона просто дивилася на нього і нічого не робила.

Він почував себе дедалі більш розгубленим. Як ніби він був у лабіринті, з якого не міг вийти. Він не міг знайти вихід, не міг знайти відповіді на свої питання.

Він знову запитав: "Що ви знаєте?"

Людина нарешті відповіла. Її голос був такий самий тихий і низький, як і раніше.

"Я знаю те, що ви не знаєте," сказала вона.

Він не міг зрозуміти, що це означало. Але він знав одне: він повинен продовжувати шукати відповіді хоч якими безглуздими вони не були.

Він знову запитав: "Що це таке?"

Людина знову нічого не казала. Вона просто дивилася на нього і нічого не робила.

Він почував себе дедалі більш безнадійним. Як ніби він був у пастці, з якої не міг вийти. Він не міг знайти вихід, не міг знайти відповіді на свої питання.

Він знову закрив очі і побачив те саме місто, ті самі вулиці, ті самі обличчя. Але цього разу він побачив щось нове. Він побачив себе самого, який стояв і дивився на пташок.