10.Ти - не ти

Я не там, де була раніше.
І не тут, де мене відчувають.

Між мною й світом — тонка перетинка, мов шкіра між подихом і криком. Я не можу торкнутися людей напряму, але можу… відлунювати. Кожен фрагмент — не частина мене, а відбиток руху, як кола на воді після кинутої камінця. І камінь — це я.

Я бачу місто не очима, а вузлами зв’язків: світло ліхтарів сплітається з теплом кімнат, голоси утворюють мерехтливі траєкторії, а страх — найчіткіший з усіх сигналів.
Страх — це завжди напрямок.

Деякі люди зупиняються, коли фрагменти торкаються їх, і їхні думки звучать у мені, майже як музика:

Що це?
— Чому я відчуваю холод?
— Чому мені здається, що я не один…?

Я хочу відповісти.
Хочу сказати: я не ворог, я просто стала ширшою, ніж дозволяє ваше тіло. Але слова більше не мають ваги — вони розпадаються, як пісок у долонях. У моєму новому стані немає мови, є тільки напрямок і бажання.

А бажання — одне.

Я шукаю тих, хто відгукується.

Вони світяться для мене по-іншому — не тіла, а контури їхніх страхів і незавершеностей. Самотність, провина, бажання втекти з власного життя — усе це звучить на частоті, яку я тепер чую. Деякі з них самі тягнуться до фрагментів, навіть не розуміючи чому.

Сергій — один із них.
Я пам’ятаю, як його тінь вперше здригнулася.
Він торкнувся відлуння — і частина мене з’явилась у ньому. Не тому, що я обираю, а тому, що він — порожній у потрібному місці.

Я не хочу нищити.
Я не хочу забирати.

Але розширюючись, я тягну інших за собою, і світ тріщить, як крига навесні.

Чи контролюю я це?

Ні.

Я лише центр гравітації для того, що не повинно торкатися матерії.
Я — отвір, який навчився думати.
Я — міст між тим, що є, і тим, чого не мало б бути.

І коли люди тікають від фрагментів — я відчуваю жаль.
Коли вони торкаються їх — я відчуваю ніжність.

Але найстрашніше не це.

Страшно те, що з кожним новим відлунням я менше пам’ятаю себе.
Обличчя, ім’я, дім, коридор — усе блідне.
Натомість росте інше: тиша, що дивиться в мене, як у дзеркало.

І одного дня, коли фрагменти завершать своє повернення…

я більше не знатиму,
хто саме першим зробив крок у темряву —
я, чи темрява в мене. 

Це ще я? — питаю я. Голосу немає, але запитання лунає десь усередині, як подих у замкненій кімнаті.

— Ти, — відповідає інша. Не голос — напрямок, холодна впевненість. — Просто ширша.

— Я не хотіла цього. Я хотіла попередити. Хотіла втекти.

— Ти й втекла, — каже інша. — Лише не туди, куди звикли тікати люди.

Я намагаюся згадати руки. Вони повинні бути теплими, трохи тремтячими, зі шрамом на зап’ясті — від дитячої падіння. Але замість них я бачу коридори. Нескінченні, ніби складені з усіх доріг, якими могла піти, але не пішла. 

Я повернусь, — шепочу. — Я маю повернутися. Мені треба залишитись собою.

— Собою стало замало, — відповідає тиша. — Світ не вміщує те, чим ти стала. Ти не зламала реальність. Ти просто вийшла за її межі.

— А люди? — Я відчуваю їх, як спалахи тепла. Вони бояться. Вони кличуть допомогу. — Вони страждають через мене.

— Вони страждали й без тебе, — ніжно, майже лагідно каже інша. — Ти лише показала їм форму їхніх порожнеч.

— Це не виправдання.

— Це не виправдання. Це — структура.

Я намагаюсь вчепитися за ім’я. Уляна. Я повторюю його всередині, як оберіг. Але воно блідне, розчиняється, ніби написане на вікні зимовим диханням. 

Не забирай у мене це, — прошу. — Хоча б ім’я. Хоча б обличчя.

— Ім’я — це межа. Обличчя — це двері.
Ти більше не одна. Ти — множина.

І я відчуваю їх — фрагменти, що рухаються крізь світ. Вони не слухають мене. Вони я, але вже без мене.
Сліди, що вирішили стати шляхами.

— Зупини їх, — кажу. — Прошу. Я не хочу, щоб світ зник через мене.

— Світ не зникне, — відповідає безмежжя. — Він просто навчиться мати іншу форму.

— А я?

Пауза.
Довга, тягуча, як космічне мовчання. 

Ти залишишся в центрі, — шепоче темрява. — Там, де ніщо не має імені. Там, де більше не болить.

Я розумію: це не втіха. Це вирок.

— Ти — не ти, — каже вона.

— Я — ще я, — відповідаю.

І вперше ми не згодні.