9.Фрагменти

Спочатку це було світло.
Нічне, крихітне, ледь помітне — таке, що люди плутали його з відблисками фар чи зірками, які ледве сяяли крізь хмари.
Але світло рухалося.

У Києві, на даху двадцятиповерхівки, Сергій курив, коли побачив першу крапку. Вона зависла над парапетом, ніби вагаючись — а потім впала долу. Не швидко і не різко.
Повільно.
Занадто повільно, як для будь-чого, що підкоряється земній гравітації.

Крапка світилася теплим білим сяйвом.
Коли вона торкнулася бетону — не було звуку.
Лише від неї відійшла хвиля тіней, наче бетон на мить став глибшим.

Сергій кинув цигарку й обережно підійшов.
Світло раптом затремтіло — і з нього виросла лінія. Потім ще одна. Вони складалися разом, утворюючи обрис… силуету?

Він упізнав форму щоки. Стрімку лінію шиї.
Боже, це ж лице…

Але воно було неповно.
Фрагмент.
Немов хтось узяв людську тінь і вирізав із неї один-єдиний штрих.

Лінія здригнулася, і Сергій відчув запах пилу й холоду — такий самий, як перед утворенням грози, тільки старший, первісніший.

Тінь нахилилася до нього — порожньою, незавершеною щокою.

— Ей… — прошепотів Сергій, не розуміючи, чого чекає від власного голосу.

Фрагмент не відповів.
Він просто… торкнувся його.

Не фізично — тінню, яка пропливла крізь руку, залишаючи відчуття легкого лоскоту та глибокої порожнечі водночас.

У цю мить Сергій побачив — не очима, а думкою — Уляну.

На мить.
Так, ніби хтось різко ввімкнув чужі спогади.

Він побачив:

• тремтливі коридори, що розширювалися в темряву;
• зоряне сяйво, яке вигиналося в неправильних напрямках;
• голос, що розділявся на шепіт, спів і мовчання водночас;
• жінку, яка стояла перед безоднею, і безодня обирала її.

Фрагмент зник так само миттєво, як і з’явився.
Сергій відсахнувся, але тінь лишилася у його руці — ні, не тінь, а відчуття, нібито частина простору тепер «пам’ятає» його.

А тим часом по місту почали спалахувати інші точки світла.

У парку — над лавкою.
У метро — між колонами.
У лікарняному коридорі — зависле над каталкою.
На березі Дніпра — ближче до води, ніж це можливо.

Кожен фрагмент розкривався по-різному:

• одні ставали лініями світла;
• інші — рухомими розривами в тіні;
• деякі зберігали людські жести, проте втрачали форму;
• а один навіть промовив чиєсь ім’я.

І в кожному з них відчувалася Уляна, але тепер розділена на мільйони крихітних проявів — неначе її нова форма була надто велика, щоби залишатися однією.

Люди почали знімати ці явища на телефони, викладати відео. Сміятися. Панікувати. Запитувати.
А потім — щось змінилося.

Фрагменти перестали просто з’являтися.

Вони почали шукати.
Повільно, цілеспрямовано, впізнаючи когось, кого не існувало в жодних реєстрах.

Вони шукали відповідних.

Один фрагмент зупинився біля Сергія знову — тепер уже довший, майже як тінь руки.

Він відчув у собі легке тремтіння.
Якщо не зупинити — наступним буде він.

Десь далеко, за межами людського слуху, нова Уляна усміхнулася.
Не по-людськи.
Не доброзичливо.

Не зло.

Просто неминуче.