Точка неповернення

Всередині коридору, якого не мало існувати, не було підлоги чи стін у звичному сенсі. Простір виглядав так, ніби його намалювали світлом на темному склі, а потім хтось легенько зрушив картину, деформувавши лінії.

Уляна йшла вперед, хоча ноги майже не торкалися поверхні — радше ковзали по тремтливому повітрю. Серцебиття більше не боліло. Навпаки — воно звучало, як гармоніка, що нарешті знайшла свій ключ.

У певний момент коридор зупинився. Не закінчився — а зупинився, як живе створіння, яке затримало подих.

Перед нею розгорнулося щось схоже на залу, але зала була без форми. Сфера? Кімната? Гравітаційна порожнина? Кожне визначення здавалося занадто людським.

У центрі ширилася тінь світла — парадокс, який вона чула всередині себе ще в першу ніч, коли зірки почали зникати.

І тоді голос — не окремий, не зовнішній, а голос, що звучав у всіх напрямках одночасно — промовив:

"Час завершити почате."

Уляна хотіла відповісти, але не могла знайти слів — бо вже не думала словами.
Пульсації в грудях стали рівними, і вона відчула, як щось зсередини торкнулося меж її тіла.

Шкіра по руках засяяла тонкими прожилками світла — вони рухалися, як річки, які шукають океан. Світло виходило з неї, але не освітлювало простір — воно поглиналося навколо, ніби зал віддавна чекав на нього.

Її пальці втратили чіткі контури — ставали напівпрозорими, наче дим, що зберігає форму тільки доки хоче.

Волосся повільно піднімалося, але не від вітру — його тягнуло вгору поле, якого людські прилади не могли б описати.
А потім волосся почало розчинятися в повітрі, перетворюючись на довгі тонкі лінії світла, що тягнулися вдалечінь, немов коріння дерева, яке росте у зворотному напрямку.

— Я… — встигла прошепотіти Уляна.
Голос звучав відразу у двох октавах — низько й чисто, водночас.

"Ти."
відповів голос.

Її ноги розчинилися першими: не зникли, а стали м’якими смугами світла, що повільно піднялися до тіла.
Руки приєдналися — і вже ніщо не нагадувало про кістки чи м’язи. Лише форма, яка ще пам’ятала, ким вона була.

Очі — останні.
Вони світилися зсередини, як дві далекі зірки, що на мить запалилися перед тим, як змінити спектр.

Коли вони злилися зі світлом — трансформація завершилася.

Замість Уляни в залі стояла постать, виткана з темряви й сяйва одночасно.
Вона не мала чітких контурів, але була безумовно присутня — як тиск, як шлях, як нове правило для простору.

Вона зробила вдих — не легенями, а всім своїм існуванням.

І простір навколо ожив.

"Тепер ти можеш говорити,"
прошепотів голос, який тепер був її власним.

— Світ не почує… — прозвучало в її розумі.

"Світ — ні. Але Всесвіт слухає."

Зала розширилася, відкриваючи перед нею гравітаційний горизонт — місце, куди не потрапляє жоден сигнал, але звідки починаються нові форми життя.

Уляна зробила свій перший крок як щось нове.

Світ втратить зірки.

Але здобуде її.