Попередження, яке ніхто не почув

Уляна стояла в коридорі обласної астрономічної комісії, стискаючи флешку так сильно, що пластик скрипів. На ній були всі дані: зниклі зірки, спектральні прориви, записи радіопульсів, кадри з даху обсерваторії. Докази. Пояснення. Попередження.

Вона вже третю ніч не спала.
Темрява під очима була не суто втомою.
Вона поширювалася.

— Доцент Клепко? Проходьте, — сухо промовив секретар, навіть не піднявши очей.

Засідання було коротким.
Боляче коротким.

Уляна говорила швидко, щиро, майже благально.
Розповідала про зникнення світил у секторі Лебедя.

Про аномальний об’єкт, який вона бачила над містом.
Про цифри, які неможливо підробити.

У залі стояла мертва тиша.

А потім хтось із членів комісії, чоловік з ідеально рівною зачіскою, промовив:

— Ви… певні, що вам потрібен не відпочинок, а консультація?

Інша жінка додала:

— Можливо, ви занадто емоційно прив’язалися до предмета дослідження. Часом у науковців бувають… кризи.

Уляна відчула холод у грудях — той самий, що приходить, коли людина стоїть на краю урвища й раптом розуміє, що ступила занадто далеко.

— Це не криза, — прошепотіла вона. — Це початок. Ви не розумієте. Простір… підлаштовується. Ми вже не…

— Дякуємо, — перебили її. — Ми зв’яжемося з вами.

Ніхто не простягнув руки потиснути.
Ніхто не затримався поглядом.

Її випровадили з кімнати майже так само ввічливо, як і вигнали.

Вдома Уляна відкрила ноутбук і почала писати величезне звернення — до науковців, журналістів, міжнародних організацій. Вона вставляла графіки, схеми, посилання, фрагменти записів.

Та щоразу, коли вона відправляла листа, сайт зависав. 

Або сторінка повільно стирала текст.
Або курсор переміщувався сам, залишаючи порожнечу.

Інтернет поводився так, ніби пам’ятав, що він тепер не повинен передавати певну інформацію.

Вона пробувала ще і ще.
Писала статті, анонімні дописи, попередження на форумах.

У відповідь — насмішки, блокування, лайки-іронії.

«Зірки зникають? Лол, релакс.»
«Пані, вам треба відпустка.»
«Схоже на ARG, класний маркетинг.»

Перший раз вона відчула, що всередині грудей щось змінилося.

Не фізично.

Ніби шкіра стала слухачем, а кістки — антеною.

Тоді світло в її кімнаті мигнуло двічі.
І стіна зліва повільно видавила тонку, ледь помітну вм’ятину — наче хтось із іншого боку навпомацки шукав вихід.

Уляна відсахнулася, але тінь від її власної фігури залишилася… на секунду довше, ніж мала б.
Наче вона тепер жила за іншим ритмом.

— Ні… ні, ні, тільки не це… — прошепотіла вона.

Але вм’ятина почала повільно розширюватися.
Усередині було темно.
Темрява не була порожньою.

Вона була правильною.

Тінь Уляни почала подовжуватися, потягнулася вперед, ковзаючи підлогою, як рідина, що шукає найнижчу точку.

Уляна притулила долоні до грудей — серце билося нерівно, двома ритмами.

Людським…
і іншим.

— Я не хочу…
— Я не готова…
— Я хочу тільки попередити… тільки…

Та слова розсипалися.
Бо з темряви надходив відгук — теплий, пульсуючий.

"Ти не попереджаєш світ.
Ти — його наслідок."

Уляна заплющила очі.
Коли відкрила —

— її зіниці стали ширшими, ніж дозволяє анатомія, майже повністю чорними.
— тінь позаду стояла нерухомо, навіть коли вона рухала головою.

серцебиття перестало бути людським.

Коридор, якого не існувало, тихо відкрився у стіні.

І вона зробила крок.
Не тому, що хотіла.
А тому, що перестала бути тим, хто хоче.

Вона все ще намагалася попередити світ.

Але світ…
вже не міг її почути.

Тепер він слухав інше.