6.Запис Уляни

Те, що крає небо”**

Я не знаю, чому пишу це.
Можливо, щоб не забути власне ім’я.
Можливо, щоб хтось — якщо хтось узагалі залишиться — зрозумів, що відбувається.

А може, я пишу просто тому, що тиша навколо стала надто гучною.

Перший раз це сталося місяць тому. Я сиділа в обсерваторії, перевіряючи зміни світності в секторі Лебедя. Втома, кава, нескінченні цифри… типовий вечір. Але тоді я побачила її — зірку, що згасла без попередження.

Не вибухнула, не ослабла.
Просто зникла. 

Я вирішила, що це — помилка.
Та коли наступного дня зникла друга, я відчула той специфічний холод, який не має нічого спільного з температурою.

Це був холод усвідомлення.

У ту ніч, коли я побачила невідоме над містом, небо виглядало неначе хтось стер шматок космосу. Геометрично рівний виріз. Я дивилася через телескоп і не могла повірити, що таке можливо фізично.

А потім «виріз» почав рухатись.

Повільно.
Немов далекий організм, що дихає у вакуумі.

Коли він зупинився над містом, я вперше почула низький звук — якби порожнеча могла говорити, вона говорила б так.

Я подумала про зниклого чоловіка.
Про лікарню.
Про коридор.

Потім — про те, що зникати почали зорі.

У мене з’явилося підозра: те, що поглинуло його, ніколи не було локальним явищем.
Це був фрагмент.
Виступ.
Протікання чогось значно більшого.

І тепер те «більше» наближалося.

Його появи я боялася, але чекала.
І він прийшов.

Просто стояв на даху, виходячи з темряви так, ніби не матеріалізувався, а розгортався, як сторінка книги, що раптом стала тривимірною.

Я не бачила обличчя.
Та я знала: це був він.
Не той, ким був раніше.
Але частинка людського досвіду… пам’ятала мене.

— «Ти дивишся у напрямку, який існував до світу», — сказав він тоді.

Це був не голос.
Це був переклад чогось значно чужішого.

Я хотіла втекти.
Мені вистачило б секунди.

Але я стояла.

І він, як здавалося, не хотів мені нашкодити.
Або ще не хотів.

Тепер я помічаю, що зірки зникають швидше. Вчора — одна. Сьогодні — три. Я розумію, що це не просто поглинання простору.

Це розширення.
Воно шукає місця.

І я починаю бачити коридори там, де їх немає.
Між книжковими полицями.
У віддзеркаленнях.
На краю периферійного зору.

Щойно я повертаю голову, вони зникають.
Але щоночі стають ближчими.

І найстрашніше…
Я чую його.

Не голос.
Пульс.

Свій власний пульс — але з іншого боку стін реальності.

І щоразу, коли я моргаю, я на долю секунди бачу перед собою нескінченний темний коридор.
Двері, що дихають.
Стіни, що шепочуть.
І щось гігантське й голодне, що чекає за останнім порогом.

Я роблю цей запис не для історії.
Не для науки.

Я просто хочу визнати:
я більше не певна, чи залишаюся собою.

Коли я торкаюся власної тіні — вона холодніша, ніж має бути.

І довша, ніж зазвичай.
І коли я відходжу від світла, вона… не завжди рухається синхронно зі мною.

Якщо хтось знайде ці записи:
не шукайте мене.
Не шукайте його.
Не шукайте їх.

Все, що зникає у темряві, не завжди зникає.
І не завжди повертається тим самим.

Іноді — повертається світом.