Коридор

5.Холод за межами зоряних карт

Після його зникнення світ не змінився одразу.
Життя тривало звично: новини, транспорт, дрібні катастрофи, великі байдужості. Ніхто не помітив тієї першої тріщини, яка з’явилася в нічному небі над містом — тонкої, ледь помітної зміни світності зірок на краю сузір’я Лебедя.

Астрономи списали це на атмосферні умови.
Усі — крім одного.

Професорка Уляна Клепко помітила, що три зірки зникли надто швидко, не залишивши жодних ознак вибуху чи перетворення. Вони просто… перестали існувати в спектральному діапазоні.
Так само раптово, як зник і той чоловік у лікарні.

Через тиждень зникла четверта.
Потім п’ята.

Це не були мертві світи.
Це були поглинуті світи.

І щоразу, коли гасла чергова зірка, на орбіті Землі фіксували хвилинні сплески радіошуму — за структурою схожі на серцебиття. Не людське, не тваринне.
Чужорідне.

Тим часом у місті, де зник герой, почали відбуватися інші речі.
Вночі, на межі полів і заводських руїн, люди чули глухе пульсування, яке виходило не з-під землі, а з повітря — ніби воно проникало з простору за нашим.

І щоразу, коли звук ледь затихав, зоряне небо змінювалося непомітно, проте невідворотно.
Сузір’я ставали… неправильними.
Кути між ними зміщувалися.
Світло приходило з «неправильного» місця.

Уляна першою збагнула: простір не руйнувався.
Він відсовувався.

Наче місце в небі…
потрібно комусь іншому.

У той самий час у лікарні, вже давно зачиненій і перетвореній на стерильний каркас перед демонтажем, техніки почали знаходити дивні речі.
Не людей.
Не тіла.

Вони знаходили порожні кімнати, які напередодні були набиті обладнанням.
Сховані коридори, яких не було на плані.
Темні, безповітряні порожнечі між стінами, де лунала тиха, дуже глибока вібрація — схожа не на дихання.

На резонанс.

Хвиля, яка віддавалася в кістках.

Ніхто з техніків не помічав, що їхні тіні ставали довшими.
Що вони, іноді, рухалися з затримкою.
Що місцями здавалися не двовимірними, а тривимірними, з глибиною всередині чорного.

І все це почалося того дня, коли він зник.

Бо він не просто увійшов у коридор.
Він став мостом.

Не між кімнатами.
Між вимірами.

Те, що проросло в ньому, вже не було прив’язане до місця, де він зник.

Воно розширювало свій вплив у просторі.
І тепер — у космосі.

Коли зникла десята зірка, Уляна вперше

помітила щось неможливе: на краю чорного провалу, де ще вчора була яскрава точка світла, з’явився силует.

Штучний? Ні.
Живий? Теж ні.

Це була форма — анатомічна, але не біологічна.
Ритмічна.
Пульсуюча.

Схожа на… коридор.
Нескінченний.
Складений з темряви, що не є порожнечею.

І тоді вона вперше почула звук, що походив не з Землі:

"Світло… відкриває шлях."