Полум'я тіні

Полум’я, яке я бачив попереду, зникало й з’являлося, ніби дихало. Його «світло» не давало тепла — воно поглинало своє ж випромінювання, створюючи навколо себе воронку абсолютної тиші.

Я наблизився — і світ перестав звучати.

Мої кроки не видавали звуку. Серце перестало гупати у вухах. Навіть думки йшли приглушено, ніби проходили через товщу води. Лише коли я протягнув руку до цього полум’я, у тиші прокотилися два знайомі голоси:

«Не торкайся. Ти не готовий.»

«Ти — розірвешся.»

Але моє тіло рухалося вперед, немов не я керував ним, а щось інше — щось, що відгукнулося на той самий «клич», який почався ночами в моїй квартирі.

Коли пальці торкнулися чужої субстанції, весь світ навколо мене розвалився на десятки відтінків чорного.

Я побачив інше. Не через очі — через свідомість.

Коридор був не місцем.

Він був межовою твариною. Проковтнутою порожнечею істотою, яка розрослася між шарами реальності, як паразитичний орган у живому тілі світу. І ті тіні, що стежили за мною — це були не духи, не примари. Це були фрагменти її думок. Незавершені, безіменні, але живі.

А істота, яку я бачив у кінцевій залі під час першого візиту…

Це був один з її нервових вузлів.

Не бог. Не демон.

А частина анатомії того, у чий організм я знову зайшов.

Мене знудило, коли я зрозумів: цей «організм» не просто існує — він розростається. І темні коридори — це лише його початкова стадія.

Полум’я тіні спалахнуло, і я впав на підлогу, задихаючись. Тиша зникла, повернувся звук, але повернулася і ще одна річ:

Біль.

Він прийшов із середини грудей — там, де щось ледь чутно ворушилося.

Голоси задихалися, шипіли, наче сперечалися між собою:

«Ти несеш частку нас…»

«…і ми — частку тебе.»

«Це не мало трапитися.»

«Але тепер уже пізно.»

Я лежав, стискаючи грудну клітку — і відчував, як під шкірою рухається щось, що не мало права рухатися. Здіймалося, стискалося, ніби в мені пробуджувався окремий ритм, не підвладний людському серцю.

Коли я спробував підвестися, тіні відступили.

Не злякавшись — а вшанувавши.

Вони схилилися, витягуючись, як довгі чорні стрічки. Лише тоді я зрозумів: вони кланялися не мені.

Вони кланялися тому, що в мені проростало.

— Заберіть це… заберіть з мене… — прохрипів я, розуміючи марність.

І тоді низький голос промовив:

«Ти сам привів його. Ми лише відчинили двері.»

Шепітливий додав:

«Це світло, яке ти носив… давно помічене нами.»

Світло…
Ті слова, які я чув раніше, нарешті збіглися в єдине:

Вони ніколи не боялися мого світла.
Вони боялися того, що відповідає на нього з темряви.

Я почав бігти. Сліпо, без напрямку, намагаючись знайти бодай якусь щілину реальності, яка повернула б мене назад.

Але коридор тепер був іншим. Він стікав, стискався, розтягувався, мов живий шлунок. Стеля опускалася, стіни дихали, підлога тремтіла під кожним моїм кроком.

Усі виходи зникли.

Я не біг — я ковзав усе глибше в нутрощі істоти, яка прийняла мене не як гостя.

Як частину себе.

Грудний біль ставав нестерпним. Під шкірою щось розгортало себе, немов квітка, що розпускає пелюстки. Я впав на коліна, б’ючись головою об холодний камінь, але біль не припинявся. Він розповзався по ребрах, піднімався до горла, стискав мозок зсередини.

Коли я нарешті зупинився, сил не залишилося.

І тоді темрява попереду розійшлася — і я побачив зал. Той самий. З тією самою істотою, яка чекала мене першого разу.

Але тепер вона не була нерухомою.

Вона бурлила, немов складалася з тисяч чорних волокон, що перепліталися, утворюючи подобу людської форми.

Вона не підійшла.

Вона підтягнула мене до себе тим, що росло в моїй грудях.

І тоді заговорила — голосами обох тіней водночас:

«Все, що торкається нас, більше не належить світові зовні.»

Ти прийшов не як свідок.»

«А як насіння.»

Я закричав. Не від болю — від розуміння.

Я не міг повернутися.

Мене не випустили не тому, що я загрожував їм.

А тому, що тепер я був частиною того, що загрожує нашому світу.

Коридор закрився за мною.

Темрява прийняла мене.

І останнє, що я відчув, — як щось усередині мене починає дихати в унісон із коридором.