3.Дзеркальні двері

Я торкнувся поверхні дзеркала кінчиками пальців — і відчув, що воно тепле. Не як метал чи скло, нагріте сонцем, а як шкіра живої істоти. Тріщини на його поверхні пульсували ледь помітним світлом, яке наче народжувалося зсередини, не віддзеркалювалося, а просочувалося крізь.

Пальці занурилися в скло так легко, ніби торкнулися густої рідини. Холодне тремтіння пробігло всім тілом, і я інстинктивно відтягнув руку, та було вже пізно — дзеркало швидко затягувало мене всередину.

Я не чув шуму, не відчував руху повітря. Лише дивну, всеохоплюючу ізоляцію, немов я потрапив у порожнечу між краплями часу.

Коли я знову зміг бачити, темний коридор уже стояв переді мною.

Він був ідентичним тому, що я пам’ятав — і водночас відмінним. Стелі не було видно, а підлога була гладенькою, як полірований камінь. Тіні шурхотіли по кутах — але тепер вони рухалися більш цілеспрямовано, майже організовано, визираючи з-за вирізів у стінах.

Я відчув, що коридор… радіє. Не так, як люди. Більше — як середовище, яке отримало те, чого чекало.

«Ти… повернувся…» — пролунав той самий голос, але тепер він звучав не з одного місця. Наче коридор говорив одразу зі всіх боків.

Відчуття того, що зворотної дороги вже немає, охопило мене повністю.

Я зробив кілька кроків уперед, і коридор почав змінюватися — так плавно, що спершу я подумав, що це знову ілюзія. Але ні. Кожен метр простору був окремим фрагментом реальності, ніби хтось склеїв їх без правил.

Лампи на стінах світили дивним світлом, яке не давало тіні, а навпаки — поглинало її. Кожне моє слово відлунювало так, ніби я говорив у кількох різних приміщеннях одночасно.

Я спробував обернутися — і побачив, що дзеркала за спиною вже немає. Його замінив той самий морок, який розтікався по стінах, наче чорна жива рідина. І раптом у ньому з'явилися силуети. Вони не підходили ближче, але їх ставало щоразу більше.

Вони дивляться на тебе ззовні», — сказав високий шепітливий голос.
«Ти для них — уламок того, що тут заборонено», — додав низький.

— Чого ви хочете від мене? — мій голос затремтів.

Пауза тривала довше, ніж мала б. А потім обидва голоси заговорили одночасно — і їхній відгомін збігся в єдину думку, яку я відчув не в голові, а десь під шкірою:

«Не ми кличемо тебе. Світло, яке ти носиш, кличе нас.»

Я хотів спитати, що за «світло» вони мають на увазі, але саме в ту мить коридор попереду розширився. Стіни розійшлися, немов відчиняючи завісу, і я опинився перед новим проходом, якого не бачив раніше.

На його кінці мерехтіло щось схоже на полум’я — але це не була вогняна стихія. Воно не освітлювало простір — воно приглушувало його, створюючи навколо себе ідеальну тишу.

Я зробив крок — і відчув, як повітря переді мною стискається так, ніби я наблизився до серця чогось живого.

Коридор дихнув у відповідь.