Те, що повертається разом із тінями

Перші зміни я списував на втому. Усі пережите в лікарні здавалося примарою — тимчасовим божевіллям, яке мало б розсіятися після кількох ночей нормального сну. Та нічого не минало. Навпаки — гіршало.

У квартирі з’явилося тихе тремтіння, ледве вловиме в повітрі. Воно було схоже на подих величезної істоти, яка спить десь під підлогою. Посуд у шафах ледь дзенькав, а серед ночі штори ворушилися, хоч вікна були щільно зачинені.

Я почав бачити тінь коридору в щілинах між предметами: у вузькому проміжку між шафою й стіною, у темряві за дверима ванної кімнати, у притулені до стіни валізі. Це не були галюцинації — тіні спостерігали. І я відчував їхній погляд так само реалістично, як і власний страх.

Однієї ночі я прокинувся від того, що темрява в кімнаті була надто глибокою. Не природною нічною темрявою, а такою, що поглинає світло. Мій ліхтарик, який лишав на столі, не вмикався — мовби батарейки висмоктала сама темрява.

І тоді з кінця кімнати почувся той самий шелест, який я чув у коридорі. Він прокотився по підлозі, зупинився біля мого ліжка і поволі поповз угору. Здавалося, що сама тінь намагається доторкнутися до моєї ноги.

Я закричав — уперше з того моменту, як повернувся. І крик врятував мене: темрява відступила, наче її хтось відірвав від мене силою, а світло з вікна раптом стало яскравішим. На кілька тижнів це зупинило явища — але не позбавило мене страху.

Бо тоді я зрозумів, що коридор… знайшов мене.

Після того випадку я перестав виходити з дому на ніч. Та це мало допомагало: у будь-який момент, коли в кімнаті темнішало, я відчував, що простір навколо мене починає змінюватися. Наче моя квартира ставала лише оболонкою, крізь яку коридор прагнув проникнути.

Я вирішив розібратися. Потрібно було повернутися в ту лікарню. Не через бажання чи сміливість — а тому що я відчував, що коридор сам прийде по мене, якщо я не знайду, як його зупинити.

Дорога до лікарні була наповнена хворобливим відчуттям déjà vu. Вулиці здавалися надто порожніми, будинки — безликими. Я помітив, що тіні на асфальті від ліхтарів рухаються на долю секунди пізніше, ніж моє тіло. Це була маленька, але незаперечна затримка — топологічна помилка у світі, що мені вже не належав.

Будівля стояла так само — ніби чекала мого повернення. Я відчинив двері й почув відлуння, яке не могло бути людським. Внутрішнє повітря було густішим, ніж мало право бути — наче я увійшов у рідину.

Коридору не мало бути там, де він був минулого разу. Та я знав, що він є.

І я знайшов його.

Не двері, не прохід — а відбиття. Велике, старе, в тріщинах дзеркало, яке не мало нічого відображати, бо за ним була стіна. Проте на його поверхні я побачив темряву, знайому до болю. Темний коридор, зі своїми столітніми стінами, із тінями, що ховаються за межами людського розуміння.

І тоді я почув той самий голос — глибокий, що народжувався з гір:

Ти повернувся. Місця змінюються, але коридор — ні».

І другий, шепітливий:

«Ми бачимо світло знову. Світло… відступає».

Я не знав, чи вони кличуть мене всередину, чи попереджають. Але одне було очевидним: я для них — не просто сторонній. Я — частина того, що вони намагаються повернути у свій вимір.

Коридор запрошує мене знову.