1.Порожнеча за дверима

Я довго вагався, перш ніж сісти за цей запис — не через страх бути висміяним, а через острах, що написане знову пробудить те, що я так намагався забути. Але мовчання — теж видуманий спокій, і з кожною ніччю мені дедалі важче вдавати, що те, що сталося в старій лікарні, було лише грою свідомості.

Будівля стояла пусткою вже понад п’ятдесят років. Усі, хто коли-небудь працював там за радянських часів, зникли або померли так, що про їхні смерті воліли не говорити. Я, наївний шукач покинутих місць, шукав лише атмосферні кадри для власного блогу. Та я не знав, що деякі двері краще не відчиняти — навіть якщо вони й стоять перед тобою навстіж. Коридор, який я знайшов за металевими дверима без ручки, не значився на жодному з планів будівлі. Він не піддавався логіці: був довший зсередини, ніж це дозволяла геометрія стін. Повітря в ньому пахло не цвіллю й не пилом, а чимось теплим, живим — мов би десь попереду дихала істота невідомого віку. Коли я ступив у коридор, світло ліхтарика наче стало важчим. Йому доводилось пробиватися крізь густий морок, який опирався кожному променю. Стало здаватися, що цей морок має бажання, навіть волю.

Примітивні тіні на підлозі повели себе так, ніби бачили мене раніше. Вони тягнулися вперед, хоча джерело світла було позаду; з’єднувалися між собою, утворюючи обриси викривлених постатей. Я спробував повірити, що це оптичний обман — але коли одна з тіней сіпнулася назустріч, я почув звук. Не людський, не анімалістичний — тихий, хрипкий шелест, мов хтось із іншого боку реальності ковзнув по поверхні мого сприйняття.

Коридор далі неприродно звужувався, хоча стін я не бачив. Все наче перетворювалося на тунель, вигризений у темряві. Я не пам’ятаю моменту, коли усвідомив, що коридор дихає. Спершу я відчув ледь помітний рух повітря, потім — низьке тріпотіння, і вже за кілька митей кожен мій подих став відлунювати далеко попереду, ніби повторювався невидимими устами.

Голоси з’явилися пізніше. Один — глибокий, розірваний, ніби народжений у порожнині гір. Інший — високий, шепітливий, майже дитячий. Вони не мали мови. Це були думки, що намагалися увійти в мою свідомість, але не вміли цього робити.

«Повернись», — сформувався уривчастий образ, накриваючи мене лихоманкою. — «Ти несеш у собі світло. Нам це… болить».

Я не розумів тоді, що вони мали на увазі. Лише набагато пізніше збагнув, що йшлося не про ліхтарик.

Я йшов уперед не з цікавості, а тому що коридор не дозволяв повернутися. Кроки назад удвічі подовжували відстань, і кожна спроба повернутись призводила до того, що морок ущільнювався й стискався навколо мене.

І тоді я побачив кінцеву залу — круглу, високу, таку, що мала б знаходитися далеко під рівнем землі. Але жодні сходи сюди не вели, і жодна підлога не провалилася. Вона просто існувала — як існує те, про що люди не мають ані уявлення, ані права на уявлення.

У центрі стояла постать. Її неможливо описати без того, щоб не спотворити саму мову. Вона була схожа на людську, але водночас не мала жодного людського елемента. Начебто простір довкола зламався і намагався відтворити людину з того, чого мав: ночі, тіней, забутих думок і невимовних страхів.

Коли істота повернула до мене обличчя — чи те, що мало ним бути — я відчув, як мої спогади починають відшаровуватись від мене, мов луски.

Вона не рухалася, проте я чув її слова в собі:

«Ти — випадковість. Ти — клітинка світла, що впала в наші легені. Ми не бажаємо тобі зла. Ми хочемо лишень повернути все на свої місця».

Я не можу пояснити, як мені вдалося вийти звідти. Можливо, істота справді не бажала мені смерті. Можливо, я не витримав би її присутності довше й розпався б психічно, — і тому вона дозволила мені залишити коридор, аби уникнути безладдя.

Коли я опинився знову в лікарняній палаті, двері за мною з гуркотом зачинилися. Коридору більше не було — лиш іржавий метал і бетон, що не знав жодних таємних проходів.

Я мав би забути все це. Мав би знищити записи й нікому не розповідати. Але минули тижні, і деякі тіні в моїй квартирі почали поводитися так, як ті в коридорі. Вони тягнуться до мене, ніби впізнають.

Я лише можу писати — і сподіватися, що, можливо, хтось інший колись прочитає це та не повторить моєї помилки. 

Бо темний коридор не зникає. Він просто чекає, поки ти сам відчинеш двері.