Роздiл 8.

Розділ 8

Точка фіксації
Наступного ранку Одеса пахла мокрим каменем і кавою.
Ніч пройшла дощем — не зливою, а таким дрібним, упертим дощем, який не ламає місто, а натирає його до блиску. Бруківка під ногами була темна й слизька, з маленькими калюжами в заглибленнях. Вода в них тремтіла від кожного кроку, як нерв.
Вона йшла до інституту пішки — відмовилася від карети. Не хотіла витрачати час на чужу швидкість. Хотіла відчути себе в місті так, ніби це її маршрут.
Пальці в рукавичках були теплі, але шкіра під ними пам’ятала вчорашній дотик. Зап’ясток ніби досі зберігав слід — не фізичний, а нервовий.
Вона зціпила зуби.
Не думай про це. Працюй.
Біля входу в інститут стояв сторож, похмурий чоловік у темному пальті, і дивився на неї так, ніби намагається вирішити, чи впускати.
Вона не зупинилася. Пройшла повз, кивнувши рівно настільки, щоб не бути грубою. Сторож відступив.
Всередині було сухіше, але запах вологи все одно просочувався крізь стіни. Карболка сьогодні здавалася гострішою — чи то від холодного повітря, чи від напруження, яке знову зібралося в коридорах.
Вона піднялася на другий поверх.
Кабінет Філатова був уже відкритий.
Вона постукала.
— Увійдіть.
Він стояв біля столу, не сидів. Це означало: щось не так. Він не витрачав сили на стояння без потреби.
Сергій Андрійович теж був тут. Біля вікна. В руках — чашка кави. Кава пахла різко, майже палено, але жива. Вона відчула запах одразу, і шлунок відгукнувся коротким спазмом — тіло цього часу любило такі прості сигнали.
Філатов не привітався.
— Вони сьогодні прийдуть.
— Хто? — спитала вона, хоча знала.
— Комісія. Не той один. Інші. З паперами. З питаннями.
Сергій Андрійович сказав коротко:
— І з носами. Будуть нюхати, де слабко.
Вона сіла, не питаючи дозволу. Це був поганий знак — вона починала поводитися як своя. Але часу на церемонії не було.
— Що саме їм треба? — спитала вона.
Філатов кинув на стіл папір.
— Ось. Вимога. Вони хочуть доступ до журналів, складів, лабораторії. І… — він зробив паузу, — присутність на процедурі.
Вона відчула, як холод проходить по спині.
— На операції?
— На «демонстрації», — сухо сказав Філатов. — Вони так це називають.
Сергій Андрійович поставив чашку. Звук порцеляни об дерево був різким.
— Це небезпечно.
— Я знаю, — відповів Філатов.
Вона повільно вдихнула.
Комісія в операційній — це як сторонні в польовому госпіталі, які вірять, що їхні папери важливіші за кров.
Вона подивилася на Філатова.
— Ви будете їх пускати?
— Якщо не пущу — перекриють постачання, — сказав він спокійно, але в очах було те саме холодне зло, яке з’являється в людей, коли їх ставлять на коліна.
Вона кивнула.
— Тоді ми зробимо так, щоб вони нічого не зламали.
Сергій Андрійович тихо запитав:
— Як?
Вона відкрила папку й витягла чистий аркуш.
— Контроль доступу, — сказала вона. — Список, хто куди може заходити. Гість не має права торкатися нічого. Гість стоїть там, де йому покажуть. Гість слухає.
Філатов подивився на неї довго.
— Ви хочете написати правила для комісії?
— Ні, — рівно відповіла вона. — Я хочу написати правила для наших людей. Щоб вони не злякалися і не почали робити дурниці.
Сергій Андрійович кивнув.
— Це правильно.
Вона почала писати швидко. Перо ковзало по паперу з тихим скрипом.
Операційна: доступ тільки в халаті, шапочці, масці. Руки не піднімаються над полем. Питання — після. Рухи — мінімальні. Присутність — на відстані.
Лабораторія: гість не входить. Дивиться через скло. Пояснення — коротко.
Склади: показ лише під контролем відповідального.
Вона писала і відчувала, як контроль повертається в пальці.
Як страх відступає, коли з’являється алгоритм.
Філатов сказав тихо:
— Маріє, ви розумієте, що вони будуть вас ламати першою?
Вона підняла очі.
— Нехай.
Сергій Андрійович різко подивився на неї.
— Це не жарти.
Вона ледь усміхнулася, але усмішка була втомлена.
— Я знаю.
Філатов нахилився ближче.
— Чому «нехай»?
Вона зробила паузу.
Сказати правду?
Що її ламали вже так, що тут — тільки відлуння?
Що вона вміє тримати удар?
Що сарказм — її броня?
Вона сказала інше. Те, що працює в цьому столітті.
— Бо якщо вони ламатимуть мене, — сказала вона тихо, — вони не дивитимуться на ваше поле операції.
Філатов завмер.
Сергій Андрійович теж.
Кілька секунд у кабінеті стояла тиша, в якій було чути лише дощ за вікном — краплі били по підвіконню, ніби рахували час.
Філатов повільно кивнув.
— Добре.
Сергій Андрійович сказав тихо, ніби собі:
— Дурна ви.
Вона подивилася на нього.
— Я знаю.
Іронія прозвучала м’яко.
— Це моя спеціалізація.
Він не усміхнувся, але в очах з’явилося тепле роздратування.
— Я вас приб’ю, якщо ви полізете під удар без потреби.
— Домовились, — сказала вона. — Але після комісії.
Він зробив крок ближче.
— Ні. Домовились зараз.
Вона завмерла.
Його голос був низький, сухий, але в ньому вже не було лише професійної твердості. Там було щось особисте — небезпечне.
Філатов різко підняв голову.
— Сергію Андрійовичу.
Той відступив на півкроку, ніби згадав, де вони.
— Вибачте, — сказав він коротко.
Вона відчула, як серце в грудях зробило короткий удар.
Ось. Це вже не просто погляди. Це вже… заяви.
Філатов узяв її аркуш, прочитав, кивнув.
— Розвісьте це. І… — він зробив паузу, — ви будете в операційній, але не біля столу. Біля дверей. Дивитиметесь. Якщо щось — скажете мені одним словом.
— Яким?
Філатов подивився прямо.
— «Стоп».
Слово було коротке. Абсолютне. Слово, яке не має права на пусте використання.
Вона кивнула.
— Зрозуміла.
Сергій Андрійович сказав глухо:
— Якщо вона скаже «стоп», я зупиню всіх. Навіть вас.
Філатов не образився. Лише кивнув.
— Саме тому ви тут.
Комісія прийшла о десятій.
Троє чоловіків і одна жінка. Усі в пальтах, з паперами, з портфелями. Від них пахло холодом вулиці, мокрою вовною і тютюном.
Вони увійшли в коридор так, ніби він належав їм.
Перший — той самий гладко поголений. Другий — старший, з важким поглядом. Третій — молодший, нервовий, постійно щось записував. Жінка — у темному костюмі, губи стиснуті, очі гострі.
Вона стояла біля дошки з журналами.
Чекала.
Вони підійшли.
— Це ви? — запитала жінка одразу, без привітання.
— Так, — відповіла вона.
— Ви відповідаєте за контроль?
— Так.
— Ви розумієте, що за перешкоджання комісії…
Вона підняла руку.
Не грубо. Просто зупиняючи потік слів.
— Я не перешкоджаю, — сказала вона рівно. — Я забезпечую безпеку процедур і матеріалів. У вас є право дивитися. У вас немає права торкатися.
Жінка прищулила очі.
— Хто вам це дозволив?
— Володимир Петрович, — сказала вона.
— Він лікар, — різко сказала жінка. — А ви хто?
Вона відчула, як сарказм рветься назовні. Як хочеться сказати: я — причина, чому у вас тут не розвалюється все.
Вона стрималась.
— Я — людина, яка веде облік і відповідає за порядок, — сказала вона. — Якщо ви хочете дивитися — ходімо. Але за мною.
Перший чоловік посміхнувся.
— Ой які ми важливі…
Вона повернулася до нього.
— Важливі не ми. Важливе око, яке ми сьогодні намагаємося врятувати, — сказала вона. — Якщо вам цікаві тільки папери — можете почекати в кабінеті. Там сухо.
Тиша.
Жінка стиснула губи.
— Ведіть.
І вони пішли.
Вона вела їх коридорами, як по мінному полю. Кожен крок — під контролем. Кожне «не туди» — різко, але без емоцій.
Сергій Андрійович ішов збоку, як тінь. Він не втручався, але його присутність давала відчуття: якщо вони спробують зламати правила — він зламає їх.
В операційній комісія стала там, де вона поставила.
Біля стіни. На відстані.
Філатов працював.
Вона стояла біля дверей.
І слухала.
Кожен звук.
Кожен подих.
Кожен рух людей позаду.
Комісія шепотілася. Жінка щось записувала. Молодший дивився надто жадібно.
І раптом вона побачила: один із них — молодший — зробив крок вперед. Надто близько.
Його рука піднялася, ніби він хотів вказати на щось.
Вона не кричала.
Вона сказала тихо.
Одним словом.
— Стоп.
Філатов завмер.
Сергій Андрійович різко повернув голову і зробив крок, перекривши рух комісії тілом.
— Назад, — сказав він холодно.
Молодший зблід.
— Я… я просто…
— Назад, — повторив Сергій Андрійович.
І молодший відступив, ковтаючи слова.
Філатов продовжив роботу, ніби нічого не сталося.
Комісія мовчала.
А вона стояла біля дверей і відчувала, як по спині котиться холодний піт.
Не від страху.
Від розуміння: вона щойно втрутилася в хід подій.
І це було правильно.
Але будь-яке втручання тут має ціну.
Після операції комісія вийшла мовчки.
Жінка подивилася на неї наприкінці коридору.
— Ви… занадто смілива.
Вона ледь усміхнулася.
— Я просто не люблю, коли руками лізуть туди, куди не треба.
Жінка стиснула губи.
— Ми ще поговоримо.
І пішла.
Вона лишилася стояти.
Сергій Андрійович підійшов близько.
— Ви молодець, — сказав він тихо.
— Я ж казала, що не впаду, — відповіла вона.
Він подивився на неї довго.
— Ви не впали. Але ви підставили себе.
Вона видихнула.
— Це було потрібно.
Він нахилився трохи ближче, так що вона відчула його тепло й запах — тютюн, мило і ще щось живе.
— Мені це не подобається, — сказав він.
— Мені теж, — тихо відповіла вона.
І в цю мить вона зрозуміла: любовна лінія не буде «пізніше».
Вона вже йде.
Не словами. Не поцілунками.
Контролем. Тривогою. Відповідальністю.
І тим, як він дивиться на неї, ніби вона — його пацієнт і його ризик одночасно.