Роздiл 6.

Розділ 6

Тиск повітря
Вона відчула його присутність раніше, ніж побачила.
Не звук кроків. Не рух повітря.
Просто внутрішній зсув рівноваги — як буває в операційній, коли поруч стає ще одна людина, і простір змінює форму, підлаштовуючись під її вагу, тепло, увагу.
Вона стояла біля довгого столу в перев’язочній, переглядаючи журнали обліку. Папір був трохи вологий на дотик — у приміщенні ще не встигли провітрити після ранкових процедур. Запахи трималися щільно: спирт, мило, ледь гіркуватий присмак ліків, що випаровувалися з відкритих флаконів.
Вона проводила пальцем по рядках, де рівним почерком записували температуру, час, підписи.
Її система вже працювала.
Не ідеально. Але працювала.
Вона відчула, як позаду зупинилися.
Не впритул. На відстані півкроку.
Повітря стало теплішим.
Вона не обернулася одразу.
Продовжила читати рядок до кінця. Поставила крапку в колонці приміток. Закрила журнал.
Тільки тоді повернула голову.
Сергій Андрійович стояв поруч, спершись плечем на край столу. Халат знятий, лише сорочка — біла, але рукава знову закатані. Шкіра на передпліччях трохи потемніла від сонця — не лабораторна блідість, а жива, тепла.
Він дивився на її записи.
— Ви змінили порядок підписів, — сказав він.
— Так.
— Тепер людина підписується перед перевіркою, а не після.
— Так.
Він повільно кивнув.
— Хитро.
— Ні, — вона ледь знизала плечем. — Просто відповідальність працює краще, коли вона наперед.
Він дивився ще секунду.
— Ви не боїтеся, що вас за це зненавидять?
Вона зустріла його погляд спокійно.
— Мене не обов’язково любити. Достатньо, щоб матеріал залишався придатним.
Куточок його губ піднявся.
— Ви жорстка.
— Я точна.
Він не відповів. Але дивився довше, ніж потрібно для звичайної розмови.
Вона відчула це фізично.
Як тиск на шкірі.
Ніби він не просто слухав — ніби торкався поглядом, перевіряючи, де межа.
Вона витримала.
І не відвела очей.
Тиша між ними не була незручною.
Вона була… щільною.
Живою.
— Ходімо, — раптом сказав він.
— Куди?
— Покажу вам щось.
Вона не спитала більше нічого.
Просто пішла поруч.
Коридори інституту тепер звучали інакше. Люди впізнавали її. Кивали. Дехто відводив погляд. Дехто дивився уважніше, ніж раніше.
Її присутність вже не була випадковою.
Вона стала елементом системи.
Вони пройшли повз операційну. Усередині готували стіл — метал тихо дзенькав, вода текла рівно, як годинник.
Сергій Андрійович не зупинявся.
Він вів її далі — туди, де коридори ставали вузькішими, світло — холоднішим, а запахи — гострішими.
Лабораторія.
Повітря тут було інше. Майже сухе. Скло блищало на полицях, мов ряд мовчазних свідків. Піпетки, колби, тонкі пластини. Деякі накриті тканиною. Деякі відкриті.
Світло падало під кутом, і в ньому плавали крихітні частинки пилу, але тут їх було менше, ніж будь-де в будівлі.
— Тут ми зберігаємо те, що ще не можна показувати, — сказав він.
Вона повільно озирнулася.
— Чому?
— Бо ще не знаємо, чи воно житиме.
Вона підійшла до столу.
На скляній пластині лежав зразок тканини. Маленький. Майже невагомий.
Вона нахилилася.
І в ту ж секунду її тіло згадало.
Скільки разів вона стояла так само. Скільки разів бачила щось крихітне, від чого залежала доля людини.
Її пальці трохи напружилися.
Він це помітив.
— Ви знову дивитесь, як лікар.
Вона не відвела очей.
— Я дивлюся, як людина, яка знає ціну помилки.
Він стояв поруч тепер ближче.
Вона відчувала тепло його тіла крізь тонку тканину рукава.
Не дотик.
Але вже майже.
— Ви боїтеся? — тихо спитав він.
Вона повільно випрямилася.
— Завжди.
— І все одно дивитесь.
— Бо страх не скасовує необхідності.
Він мовчав.
І ця тиша була довшою за попередні.
Вона відчула, як його погляд ковзає по її обличчю — не нахабно, не грубо. Повільно. Обережно. Ніби він вивчав карту незнайомої місцевості.
Вона не рухалася.
Не відступала.
Але серце в грудях почало битися трохи швидше.
Її це роздратувало.
Серйозно? Зараз? Після всього, що ти бачила?
Вона перевела погляд на інструменти.
— Ви показали мені це не просто так.
— Ні.
— Чому?
Він відповів не одразу.
— Бо ви бачите різницю між формою і процесом.
Вона подивилася на нього.
— І?
— Мені цікаво, що ви скажете.
Пауза.
Вона знову подивилася на зразок.
Повітря було настільки тихим, що вона чула власне дихання.
— Воно живе… але нестійко, — сказала вона тихо. — Йому не вистачає стабільності середовища. Щось коливається. Ледь. Але постійно.
Він дивився на неї так, ніби не дихав.
— Так, — сказав він нарешті. — Саме так.
Вона підняла голову.
Їхні обличчя були ближче, ніж будь-коли.
І вперше вона відчула не лише професійне напруження.
Щось інше.
Тепліше.
Небезпечніше.
Вона зробила крок назад.
Повільно.
— Вам варто це стабілізувати, — сказала вона рівно.
— Ми намагаємося.
— Ні, — вона похитала головою. — Ви боретеся. Це різні речі.
Він тихо засміявся.
Низько. Глухо.
— Ви небезпечна співрозмовниця.
— Ви вже це казали.
— Але тепер я це відчуваю.
Вона не відповіла.
Але її пальці повільно стиснули край столу.
І він це побачив.
Коли вони вийшли на вулицю, сонце було вже вище.
Повітря стало теплішим, але море все ще дихало прохолодою.
Вони йшли поруч мовчки.
Люди навколо рухалися швидко, сміялися, сперечалися, жили.
А між ними — тиша.
Не порожня.
Наповнена.
Він зупинився біля сходів.
— Маріє.
Вона повернула голову.
— Так?
Він дивився прямо.
— Ви змінили повітря в інституті.
Вона ледь підняла брову.
— Вентиляцію?
— Ні.
Пауза.
— Напругу.
Вона не знала, що відповісти.
Тому просто дивилася.
Він зробив крок ближче.
Не торкнувся.
Але тепер вона відчувала його тепло чітко.
— І я ще не вирішив, це добре… чи небезпечно.
Її губи ледь здригнулися.
— Зазвичай це одне й те саме.
Він усміхнувся.
І ця усмішка була вже не професійною.
Живою.
Теплою.
Небезпечно привабливою.
Її серце зробило один сильний удар.
І вона зрозуміла — це почалося.
Не роман.
Не почуття.
А притягання.
Тихе. Неминуче. Як зміна тиску перед грозою.
Вона відступила на півкроку.
— Нам треба працювати, — сказала вона.
Він кивнув.
— Так.
Але не відійшов одразу.
І ще кілька секунд вони стояли, дивлячись одне на одного, ніби перевіряли — хто перший порушить рівновагу.
Порушила вона.
Повернулася.
Пішла.
І тільки коли вітер з моря торкнувся її щоки, вона прошепотіла майже беззвучно:
— Ой… це буде складно.