Роздiл 5.

Розділ 5

Вузол
Вона зрозуміла, що в інституті є запахи, які не мають права змішуватися.
Запах спирту і карболки — це порядок.
Запах гарячого металу — це робота.
Запах мокрої марлі — це підготовка.
А от запах кислуватої вогкості в комірчині біля лабораторії — це вже біда. Тиха, непомітна, така, що не кричить, а повільно їсть результат зсередини.
Вона відчула його ще до того, як відчинила двері. Ніс підказав так само точно, як колись підказували руки: тут щось не так.
Вона стояла в коридорі, тримаючи папку під пахвою, і слухала, як працює будівля. Десь унизу грюкнули двері. Пройшли кроки. Зупинилися. Хтось сказав швидко: «Туди неси!» — і в голосі було напруження.
Після вчорашньої операційної тиші інститут сьогодні звучав інакше: коротше, швидше, з нервом.
Вона відкрила двері.
Комірчина була маленька, низька, з однією лампочкою під стелею. Світло падало жорстко і робило тіні чорними. На полицях стояли пляшки, банки, коробки. У кутку — дерев’яний ящик зі склом. Під ногами — слід від розлитого спирту, вже висохлого. На стіні — пляма вологи, свіжа.
Вона не торкнулася нічого. Лише вдихнула.
Так. Вогкість. І ще — слабкий запах цвілі.
Матеріал може зіпсуватися. Занести інфекцію. Зіпсувати все.
Вона повернулася і вийшла так само спокійно, як увійшла.
У коридорі стояв молодий лаборант, худий, з темними колами під очима, ніби він спав уривками. У руках — блокнот, пальці в чорнилі.
Він побачив її й напружився.
— Пані Маріє… ви… сюди?
— Так. Хто відповідає за цю комірчину?
Він моргнув.
— Та… я. Частково. І… сторож. Але… там усе було добре.
Вона подивилася на нього уважно. Не суворо. Просто так, як дивляться на людину, яка або бреше, або сама ще не розуміє, що сталося.
— Коли ви останній раз перевіряли температуру?
Він розгубився.
— Температуру?
— Не дивіться так, ніби це слово образливе, — сказала вона рівно. — Коли?
— Учора… ввечері… — він ковтнув. — Було… нормально.
Вона не підвищила голосу. Лише зробила крок ближче.
— А сьогодні?
— Сьогодні ще… не встиг.
Вона кивнула, ніби це було очікувано.
— Добре. Візьміть термометр. І ведіть мене.
Лаборант зблід, але послухався. Побіг коридором, майже ковзаючи по вимитій підлозі.
Вона йшла за ним повільніше.
Її не цікавила його паніка. Її цікавив факт.
Поки він метушився, вона помічала інше: двері до операційної прочинені, всередині — запах стерильного тепла. Десь у дальньому коридорі хтось голосно сперечався, але слова ковталися стінами.
І ще — вона відчула на собі погляд.
Повернула голову.
Сергій Андрійович стояв біля вікна, в халаті, рукава закатані. Він тримав у руці цигарку, але не курив — просто стискав її пальцями. Дим не піднімався. Значить, не запалив.
Він дивився на неї так, ніби бачив, як вона думає.
Вона ледь підняла підборіддя.
Не як виклик.
Як сигнал: я працюю.
Він не усміхнувся. Але кивнув майже непомітно.
Добре. Ти тут. Запам’ятала.
Лаборант повернувся з термометром, нервово витираючи руки об халат.
— Ось… ось.
Вона зайшла з ним у комірчину вдруге.
Лаборант сунув термометр між пляшками, дивився, як стовпчик повзе. Його губи були стиснуті.
Вона поглядом обійшла полицю, ящик зі склом, пляму на стіні. Пальцем торкнулася дерева біля плями — сухо. Але запах говорив, що волога була не одна.
Лаборант подивився на термометр і зблід.
— Піднялося… на три градуси.
Вона повільно кивнула.
— І це в такому місці, — сказала вона тихо, — де три градуси можуть коштувати людині зору.
Лаборант відкрив рот, але не знайшов слів.
Вона не сварила його. Не принижувала. Це було б марно.
— Де ключ від вентиляційної заслінки?
Він кліпнув.
— Вентиляційної…? Там… там немає.
Вона подивилася на нього довше.
— Є. Просто ви не знаєте, де.
Вона вийшла, пройшла вздовж стіни, торкнулася дерев’яної панелі. Одна дошка була трохи темніша. Трохи тепліша. І якщо придивитися — мала ледь помітний зазор.
Вона натиснула.
Панель піддалася, ніби давно чекала, щоб її відкрили.
За нею була маленька решітка.
— Ось, — сказала вона.
Лаборант дивився, ніби на фокус.
— Я… не знав…
— Ніхто не знає, поки не треба, — відрізала вона. — Відкривайте.
Він відкрив. Повітря сіпнулося — ніби комірчина видихнула.
Запах цвілі став слабшим.
Вона обернулася.
У дверях стояв Філатов.
Він з’явився тихо, як людина, яка завжди з’являється в момент, коли хтось робить щось важливе. На ньому був білий халат. Окуляри. Погляд прямий.
Він окинув поглядом кімнату, решітку, лаборанта, її.
— Що відбувається? — спитав він.
Вона відчула, як у горлі піднімається звичний сарказм. Як захист. Як автоматична реакція на напругу.
Вона втримала його.
Відповіла сухо:
— Температура в комірчині зросла. Є вологість. Матеріали під ризиком.
Філатов не моргнув.
— Хто відповідає?
Лаборант зблід до прозорості.
— Я… Володимире Петровичу… я…
Філатов не підвищив голосу. Але його тиша була гірша за крик.
— Вийдіть, — сказав він лаборанту.
Лаборант вискочив, як пробка.
Філатов підійшов ближче. Понюхав повітря. Його ніс зморщився ледь помітно.
— Ви відчули це одразу.
Це було не питання. Факт.
— Так.
Він подивився на решітку.
— Ви знали, що вона тут?
Вона зробила паузу, щоб не сказати правду. Бо правда звучала б як «я знаю все, бо я з майбутнього», а це — квиток у божевілля для них обох.
— Я припустила, — сказала вона.
— Чому?
Вона підняла очі.
— Бо в старих будівлях повітря завжди знаходить шлях. Якщо його не чутно — значить, його перекрили.
Філатов дивився на неї довго.
Потім кивнув.
— Правильно.
Слово було коротке, але в ньому було більше, ніж похвала. Там було — визнання.
Вона відчула, як всередині щось теплішає.
Не романтика.
Гордість професіонала.
Філатов повернув голову в бік дверей.
— Сергію Андрійовичу.
Вона здригнулася ледь помітно: вона не помітила, коли той підійшов.
Сергій Андрійович стояв у коридорі, в тіні, ніби йому було зручно бути там, де менше світла. Він увійшов, і від нього пахнуло тютюном і холодним ранком.
— Так.
— Подивіться. Якщо матеріал постраждав — я хочу знати зараз. Не завтра.
Сергій Андрійович кивнув і підійшов до полиці. Його рухи були точні. Не поспішні. Він працював як людина, яка не дозволяє собі метушні.
Вона стояла поруч і мовчала.
У голові крутилися думки, гострі як скальпель.
Якщо тут уже пішла волога — це не випадковість. Це системна дірка. Її треба закрити не решіткою, а порядком. Регламентом. Людьми. Контролем.
Філатов дивився на неї.
— Ви хочете щось сказати.
Вона ледь усміхнулася.
— Я хочу зробити список.
Він підняв брову.
— Список?
— Так. Графік перевірок. Відповідальні. Фіксація температури. Підписи. Якщо людина знає, що її ім’я стоїть на папері — вона думає.
Філатов мовчав кілька секунд.
Потім сказав:
— Зробіть.
І все.
Ніби дав команду на операцію.
Вона кивнула.
— Сьогодні.
— Зараз.
Вона відчула, як всередині піднімається саркастична репліка: звісно, зараз, а коли ж іще, Володимире Петровичу?
Вона не сказала її вголос.
Лише тихо відповіла:
— Добре.
Папір у його кабінеті був шорсткий, міцний. Чорнило пахло різко. Перо скрипіло, коли вона писала швидко. Її рука відвикла від пера — у XXI столітті вона писала ручкою, клавіатурою. Але пам’ять цього тіла підказувала, як тримати, як натискати, як не робити плям.
Вона писала таблицю.
Чітко.
Комірчина. Температура. Вологість. Час перевірки. Відповідальний. Підпис.
Далі — інші приміщення.
Склад марлі.
Склад спирту.
Скляні пластини.
Інструменти.
Вона додавала короткі примітки.
Філатов сидів навпроти і читав щось своє. Але вона відчувала його увагу. Як тепловий промінь.
Сергій Андрійович зайшов на хвилину, поклав на стіл коротку записку.
— Матеріал не зіпсований. Але ще день-два такої вологи — і буде пізно.
Філатов кивнув.
Вона підняла очі на Сергія Андрійовича.
— Дякую.
Він подивився на неї.
— Ви сьогодні врятували не матеріал. Ви врятували час.
Вона ледь усміхнулася.
— Час — найдефіцитніший ресурс.
Він мовчав секунду.
— Ви знову говорите як лікар.
Вона відвела погляд у папір.
— Я говорю як людина, яка не любить втрачати.
Це було правдою. Але не всією.
Вона не могла сказати, що втратила вже занадто багато.
Філатов раптом сказав, не підводячи очей:
— У вас жорсткий характер, Маріє.
Вона зупинила перо.
— Це погано?
Він підняв голову.
— Це рідко.
Вона відчула, як у грудях щось злегка стискається.
Рідко.
Слово прозвучало як комплімент і як попередження одночасно.
— Я просто… — вона зробила паузу, — не люблю хаос.
Філатов кивнув.
— І правильно.
Він посунув до неї ще кілька паперів.
— Раз ви не любите хаос, упорядкуйте й це.
Вона поглянула.
Закупівлі. Поставки. Заявки. Підписи.
Система.
Вона вдихнула.
Так. Саме цього він і хоче. Щоб хтось тримав це за нього. А він — думав і оперував.
Вона взяла папери.
— Зроблю.
Сергій Андрійович вийшов, але перед тим зупинився біля дверей.
— Маріє, — сказав він тихо.
Вона підняла голову.
— Якщо вам стане зле, як учора… скажіть. Тут не фронт. Тут можна дозволити собі слабкість.
Вона відчула, як всередині піднімається сарказм — гострий, як голка.
Тут можна дозволити собі слабкість? В 1934-му? Серйозно?
Вона стримала посмішку і відповіла рівно:
— Я скажу, якщо буде потрібно.
Він подивився ще секунду.
І пішов.
Філатов лишився.
Він перегорнув сторінку. Поставив підпис. Потім сказав тихо, ніби між іншим:
— Ви сьогодні були корисні.
Вона підняла очі.
— Це моя робота.
Він не заперечив.
Лише кивнув, як людина, яка не витрачає слова дарма.
І в цю мить вона зрозуміла: вузол затягнувся.
Вона вже не була сторонньою.
Вона стала частиною механізму.
А механізм, якщо вже прийняв — не відпускає.
Вона опустила очі в папери й тихо, майже беззвучно видихнула.
Добре. Тоді працюємо.