Роздiл 4.

Розділ 4

Ранок, який має вагу
Вона прокинулася не від звуку.
Від тиші.
Тиша тут була іншою, ніж у польовому госпіталі. Там вона завжди була напруженою, натягнутою, як струна, що ось-ось порветься. Тут тиша лежала м’яко, рівно, наче щільна тканина, якою накривають меблі від пилу.
Перш ніж розплющити очі, вона відчула тіло.
Не думками. Шкірою.
Постіль була теплою, але не задушливою. Тканина простирадла — гладка, щільна, випрасувана так, що під долонею не було жодної зморшки. Подушка тримала голову правильно — не провалювалася, не виштовхувала. Шия лежала рівно, розслаблено.
Вона повільно провела пальцями по ковдрі.
М’яка вовна. Тонка. Домашня. Така, яку не видають зі складу — таку обирають.
Її груди повільно піднялися на вдиху.
Повітря пахло ранком.
Не медикаментами. Не металом. Не стерильністю.
Пахло свіжим хлібом десь далеко внизу. Трохи — милом. Трохи — деревом, що нагрілося від сонця, яке ще навіть не піднялося високо. І зовсім ледь — морем.
Вона відкрила очі.
Світло було м’яке, молочне. Воно проходило крізь тонку завісу і лягало на підлогу світлою плямою, у якій повільно кружляв пил — спокійний, золотий.
Вона лежала нерухомо.
Слухала.
Десь унизу дзенькнув посуд. Дерев’яна ложка вдарилася об край каструлі. Потім — приглушений голос Степаниди, що говорила сама до себе, як люди говорять, коли щось роблять руками.
На вулиці прокотився ранній трамвай. Далекий, металевий, рівний звук, що не різав слух, а просто повідомляв: день почався.
Вона повільно сіла.
М’язи відгукнулися легко. Без скрипу. Без знайомого тупого болю в попереку. Без ранкової важкості в колінах.
Вона застигла на мить.
Тіло не пам’ятає втоми.
Вона поставила ноги на підлогу.
Дерево було прохолодне. Приємно прохолодне. Не лікарняно холодне — живе.
Вона встала.
І кілька секунд просто стояла.
Відчуваючи рівновагу. Вісь. Центр ваги.
Тридцять п’ять, — подумала вона.
Ідеальна механіка. Чиста біомеханіка. Як новий інструмент.
Вона підійшла до вікна і відсунула завісу.
Ранкова Одеса була не гучною. Вона була зібраною.
Каміння бруківки ще вологе після нічної прохолоди. Сонце тільки починало торкатися верхівок будинків. Вікна навпроти світилися різними відтінками ранку — десь золотим, десь білим, десь ще синюватим.
Жінка з кошиком йшла швидко, майже рішуче. Чоловік у жилеті розкладав щось на візку — тканини чи папір, вона не розгледіла.
І запах.
Свіжий хліб. Кава. Вологий камінь. І — солоне повітря, яке ще не стало денним теплом.
Вона сперлася долонями об підвіконня.
Дерево було гладке, трохи потерте по краях. Тут часто стояли. Дивилися. Думали.
Вона тихо видихнула.
— Добрий ранок, інше життя.
Голос прозвучав спокійно. Навіть трохи іронічно.
Вона відійшла від вікна.
Сукня чекала на спинці стільця. Тканина щільніша, ніж учора. Денна. Стримана. Світла, але не легковажна.
Одягатися було дивно приємно.
Тканина ковзала по шкірі. Корсет лягав щільно, але не душив. Рукави тримали форму. Ґудзики холодили пальці.
Вона відчувала кожен шар одягу — як лікар відчуває шари тканин під час операції.
Панчохи. Пояс. Спідниця. Блуза. Жакет.
Зачіска зайняла більше часу.
Пальці працювали уважно, повільно, поки шпильки не зафіксували волосся саме так, як вимагала ця епоха — високо, акуратно, без випадковості.
Вона дивилася у дзеркало.
Обличчя свіже. Очі ясні. Шкіра — рівна.
Але погляд…
Погляд був не цього віку.
І вона дозволила собі маленьку усмішку.
— Нічого. Ми домовимося.
Сніданок був теплий і тихий.
Стіл накритий рівно. Тарілка, чашка, ніж, серветка складена трикутником.
Каша з маслом. Хліб ще теплий. Чай — густий, темний.
Вона їла повільно, прислухаючись до тіла. До того, як шлунок реагує. До того, як тепло їжі розходиться всередині.
Степанида час від часу кидала на неї погляди — обережні, але вже спокійніші, ніж учора.
— Пані сьогодні краще виглядаєте.
— Бо сьогодні я спала, — відповіла вона.
— От і добре… Бо вам сьогодні в інститут.
Вона підняла очі.
— О котрій?
— За пів години карета буде.
Карета.
Вона ледь не усміхнулася.
Добре. Не швидка. Не броньована. Карета.
Вона допила чай.
Підвелася.
— Я готова.
Карета пахла шкірою і деревом.
Колеса глухо перекочувалися по бруківці. Рух був не рівний, але ритмічний. Місто прокидалося навколо — звуки множилися, але не кричали.
Вона дивилася у вікно.
Одеса розгорталася шарами.
Магазини з вузькими дверима. Вивіски з літерами, трохи нерівними, але живими. Люди, що говорили швидко, жестами. Жінки з кошиками. Діти, які бігли, не дивлячись під ноги.
І світло.
Сонце піднімалося і робило місто об’ємним. Каміння світилося. Скло відбивало небо. Метал блищав.
Вона вдихала повітря і відчувала, як у грудях з’являється дивне відчуття.
Не захват.
Не страх.
Присутність.
Вона була всередині історії, яку колись читала як текст.
І тепер текст мав запахи, температуру, звук коліс по каменю.
Карета зупинилася.
Вона вийшла.
Перед нею стояла будівля інституту.
Не палац. Не монумент.
Але щось у ній було зосереджене. Практичне. Робоче.
Вікна великі. Стіни світлі. Сходи широкі.
Вона піднялася.
Двері відчинилися.
І запах ударив одразу.
Спирт. Карболка. Волога тканина. Метал. Папір.
І ще — слабкий, майже невловимий запах людського страху.
Вона зупинилася на секунду.
Її серце зробило один сильний удар.
Операційна. Система. Робота.
Вона увійшла.
Коридор був довгий. Світлий. Підлога вимита до матового блиску. Кроки відбивалися чітко.
Люди рухалися швидко, але не хаотично. Хтось ніс інструменти. Хтось папери. Хтось говорив тихо, але напружено.
І раптом — вона побачила його.
Сергій Андрійович стояв біля столу, переглядаючи щось у скляному лотку.
Рукава сорочки закатані. Пальці обережно тримали інструмент.
Він підняв голову.
І їхні погляди зустрілися.
Цього разу довше.
Він не здивувався. Не посміхнувся.
Просто дивився.
Ніби перевіряв — чи вона справжня.
Вона ледь нахилила голову.
І відчула, як всередині щось напружується, як струна перед першим дотиком.
Робота почалася.