Роздiл 3.

Розділ 3

Кабінет, у якому думають
Вона вдягалася повільно.
Не тому, що не вміла швидко — навпаки, її тіло звикло діяти без зайвих рухів. Але зараз кожен жест був частиною розвідки. Тканина сукні лягала на плечі інакше, ніж військова куртка. Рукави не тиснули, не заважали, але вимагали іншої постави — прямішої, стриманішої. Ґудзики були дрібні, тугі. Їх треба було застібати обережно, щоб не перекосити тканину.
Вона дивилася у дзеркало, але не милувалася. Вивчала.
Як рухається шия. Як лягає комір. Як виглядає жінка, яка все життя носила саме такий одяг.
Плечі нижче. Підборіддя не так різко. Повільніше кліпати.
Пам’ять тіла підказувала. Вона лише слухала.
Волосся — складніше. Зачіска вимагала терпіння, а терпіння — часу. Але пальці швидко знайшли правильні шпильки, правильний кут. Вона відчула дивне, майже незручне захоплення.
Маріє, ти була перфекціоністкою. Мені подобається.
Коли вона закінчила, у дзеркалі стояла жінка, яка не викликала запитань. Спокійна. Зібрана. Та, що знає, куди йде.
Всередині все було інакше.
Всередині — холодний розрахунок і насторожена тиша, як перед входом у операційну, де вже все вирішено, але ще нічого не почалося.
Вона взяла зі столу папку. Ту саму, де лежали листи, списки, нотатки. Її пальці ковзнули по краю, відчуваючи вагу.
Щит.
Годинник пробив без десяти вісім.
Вона вийшла з кімнати.
Коридор був довгий, з темною підлогою, що відбивала світло ламп. Стіни — світлі, але не білі. Теплий відтінок, ніби їх фарбували давно, але з любов’ю. На стінах — кілька фотографій у рамках. Люди в групах. Люди за столами. Люди біля якогось обладнання.
Вона не зупинялася, але бачила все.
У повітрі був запах вечері — десь готували. Легкий аромат тушкованих овочів, хліба. І ще — тютюну. Свіжого. Не старого, в’ївшогося, а щойно запаленого.
Отже, він уже вдома.
Степанида виглянула з-за рогу, побачила її і завмерла з полегшенням.
— Пані Маріє… ви вже… добре?
— Цілком, — спокійно.
— Він… — Степанида ковтнула. — У кабінеті. Щойно прийшов.
Вона кивнула.
Серце билося рівно. Трохи швидше, ніж звичайно, але це не страх. Це концентрація.
Вона підійшла до дверей кабінету.
Темне дерево. Ручка металева, холодна. На секунду вона зупинилася, відчуваючи, як пальці стискають папку трохи сильніше.
Не геройствуй. Не демонструй. Слухай. Дивись. Запам’ятовуй.
Вона постукала.
— Увійдіть, — голос був глибокий, трохи втомлений, але чіткий.
Вона відчинила двері.
Кабінет був великий, але не показний. Стіл масивний, темний. На ньому — рівні стопки паперів, чорнильниця, лампа з зеленим абажуром. Світло від неї падало концентрованим колом, залишаючи кути кімнати в м’якій тіні.
За столом сидів чоловік.
Сиве волосся, акуратно зачесане назад. Окуляри на тонкій оправі. Обличчя — не суворе, але з тією сухою зосередженістю, яка буває у людей, що мислять швидше, ніж говорять.
Він не підвівся. Лише подивився на неї поверх окулярів.
Погляд був прямий. Вивчаючий. Без зайвих емоцій.
— Ви блідніші, ніж зазвичай, — сказав він.
Не «добрий вечір». Не «як ви». Одразу факт.
Вона відчула, як всередині щось тихо усміхнулося.
Так. Саме так ти й говориш. Без обгорток.
— Перевтомилася, — рівно відповіла вона.
Він кивнув, ніби це пояснювало все.
— Сідайте.
Вона сіла на стілець біля столу. Спина пряма, руки спокійно на папці.
У кабінеті був ще один чоловік.
Він сидів трохи осторонь, у глибокому кріслі. Костюм темний, без зайвої строгості. Волосся темне, коротке. Обличчя різке, з легкою тінню втоми під очима. Руки — великі, спокійні, складені на колінах.
Він дивився на неї уважно. Не нав’язливо. Але так, як дивляться люди, що звикли оцінювати стан пацієнта за секунди.
Лікар. Руки видають. І очі.
Він трохи нахилив голову — майже непомітно, але з інтересом.
Вона відчула, як у повітрі між ними виникає тонка, ледь відчутна напруга впізнавання.
Не романтична.
Професійна.
Володимир Петрович відкинувся в кріслі.
— Отже, — сказав він, — папери.
Вона подала папку.
Він відкрив її, перегортав сторінки швидко, точно. Його пальці були сухі, довгі. Людина, яка звикла працювати з делікатним матеріалом.
Тиша в кабінеті стала густою.
Вона сиділа, не рухаючись. Але очі працювали.
На полиці — медичні журнали. Німецькою. Французькою. Російською дореформеною орфографією. На окремому столику — лупа, скляні пластини, якісь інструменти.
Запах — суміш паперу, тютюну, спирту і ще чогось… слабкий металевий відтінок. Як у лабораторіях.
Він раптом зупинився на одному аркуші.
— Ви змінили порядок постачань.
— Так.
— Чому?
Пауза.
Вона відповіла спокійно:
— Попередній створював затримки.
Він підвів очі. Дивився довше.
— Ви перевіряли?
— Тричі.
— І?
— Стабільніше.
Тиша.
Чоловік у кріслі ледь посміхнувся куточком губ.
Філатов знову подивився на папери.
— Ви нічого не переплутали?
— Ні.
Він поклав лист на стіл. Схрестив пальці.
— Поясніть.
Вона говорила коротко. Чітко. Без прикрас.
Про час доставки. Про зберігання. Про втрати матеріалу через температуру. Про різницю між теоретичним графіком і реальним.
Вона не вживала жодного слова, яке могло видати знання майбутнього.
Лише логіку.
Він слухав, не перебиваючи. Але його погляд змінювався. Ставав уважнішим. Живішим.
Коли вона закінчила, він мовчав кілька секунд.
Потім сказав тихо:
— Цікаво.
І знову взяв папери.
Чоловік у кріслі заговорив уперше.
Голос низький, трохи хриплий.
— Ви медик?
Вона подивилася на нього.
— Ні.
Він дивився ще секунду.
— Шкода.
Вона ледь підняла брову.
— Чому?
— Ви мислите як медик.
Вона не відповіла. Лише злегка нахилила голову.
Філатов раптом відкинувся в кріслі й зняв окуляри. Потер перенісся.
— Маріє, — сказав він тихо, — ви сьогодні дивно мовчазні.
Вона витримала паузу.
— Слухаю більше.
Він усміхнувся. Ледь. Майже невидимо.
— Це корисно.
Він знову надів окуляри.
— Завтра поїдете зі мною до інституту.
Вона не здригнулася. Лише кивнула.
— Добре.
— Є питання?
Вона подумала секунду.
— Так.
Він підняв брову.
— Ви задоволені сьогоднішнім результатом?
Він завмер.
Чоловік у кріслі перестав рухати пальцями.
Тиша стала гострою.
Філатов дивився на неї довго.
— Ви про що саме?
— Про стабільність результату.
Пауза.
Він повільно вдихнув.
— Ні.
Тиша.
— І це вас турбує?
Вона відповіла тихо:
— Вас турбує. Значить, і мене.
Довга пауза.
Він дивився на неї так, ніби вперше бачив не просто жінку, яка веде папери, а… інструмент. Точний. Потенційно корисний.
— Ви спостережливі, — сказав він.
— Робота така.
Він кивнув.
Чоловік у кріслі тихо засміявся.
— Володимире Петровичу, — сказав він, — ви знайшли собі небезпечного співрозмовника.
— Не перебільшуйте, — сухо.
Вона підвелася.
— Можна йти?
— Так.
Вона вже повернулася до дверей, коли почула:
— Маріє.
Вона обернулася.
— Ви сьогодні… інші.
Пауза.
Вона дивилася прямо.
— Можливо, я просто уважніша.
Він довго не відповідав.
— Можливо.
Вона вийшла.
Двері зачинилися тихо.
І тільки тоді вона дозволила собі видихнути.
Пальці трохи тремтіли.
— Добре, — прошепотіла вона собі. — Дуже добре. Ми ще живі.
І десь глибоко всередині — холодна, чітка думка:
Він уже почав слухати.