Роздiл 2.

Розділ 2

Чуже тіло
Темрява не була темрявою.
Вона була — відсутністю всього: звуку, ваги, болю, навіть часу. Порожнеча без країв, у якій думка намагалася вчепитися хоч за щось, але пальці ковзали, як по мокрому склу.
Потім прийшов звук.
Не одразу. Спершу — тиск. Ніби хтось наклав на груди важкий мішок піску. Дихання стало коротким, уривчастим, і тільки тоді, крізь цей тиск, прорізався глухий, низький гул — не вибух, не сирена, не постріл. Інший. М’якіший. Стабільний.
Генератор?
Ні… занадто рівно. Далеко. І ще щось: тонке дзижчання, як від старого дроту під напругою.
Вона спробувала поворухнути пальцями.
Пальці поворухнулися — але не ті.
Ця думка прийшла спокійно, навіть дивно буденно, наче вона констатувала температуру в палаті.
Не ті. Не мої.
Вона не злякалася. Не в першу секунду. Страх — це реакція, а реакція вимагає ресурсу. Ресурс вона витрачала економно.
Вона розплющила очі.
Спершу — розмиті плями світла. Потім — лінії. Тіні. Контури. Над головою — стеля, але не намет і не бетон. Дерев’яні балки? Штукатурка? Тьмяне світло лампи під абажуром. Жовте, густе, як мед.
Запах ударив у ніс так різко, що вона мало не скривилася.
Не кров. Не йод. Не дизель.
Пил. Віск. Стара тканина. Трохи лаванди або якихось парфумів — давніх, важких. І ще — запах паперу. Не стерильного, лікарняного, а домашнього: папір, який лежав роками, вбирав у себе повітря, дим, життя.
Вона не ворухнулася. Лежала, слухала.
Десь поруч цокав годинник. Повільно. Рівно. Такий звук буває в кімнатах, де годинник — не прикраса, а дисципліна.
За дверима — кроки. Легкі, короткі. Жіночі. Потім шурхіт тканини, ніби хтось поправляв спідницю. Далі — тихий дзенькіт скла.
Вода?
Не поспішай. Інвентаризація.
Вона зробила вдих, намагаючись не показати, що от-от почне панікувати. Паніка — дурний витратний процес. Їй не личить.
Відчуття тіла було чужим — наче вона вдягнула не свою шкіру. Груди… інші. Стегна… інші. Живіт під ребрами — м’якший. Шия — тонша. А ще — волосся. Воно торкалося щоки зліва: важке, зібране, але кілька пасм вибилося.
Вона ковтнула.
Горло не дерло. Не було присмаку гару. Не було металевого присмаку крові.
Тільки сухість.
Отже, я не вмираю. Це вже гарна новина. Друга новина: я не знаю, де я. Третя: моє тіло — не моє. Четверта: я не в госпіталі. П’ята: якщо це сон, то я вимагатиму в мозку компенсацію.
Вона ледь помітно зігнула ногу в коліні. Суглоби відповіли слухняно. Без ниючого болю, який її супроводжував останні роки — як постійний фон, до якого звикаєш, поки одного дня не розумієш, що фон зник і тобі від цього навіть страшно.
Молодше. Значно молодше.
Вона перевела погляд на руки. Руки лежали поверх ковдри. Нігті акуратні. Кінчики пальців тонкі. Шкіра не така суха. На вказівному — невелика мозоль. Від пера? Від ручки? Від важких папок?
Ковдра була не армійська. Тканина щільна, тепла, з простим, але добротним візерунком. Постіль пахла прасованим.
Звук за дверима наблизився. Хтось підійшов.
Двері тихо прочинилися.
На порозі з’явилася жінка років сорока. Обличчя кругле, рум’яне, волосся акуратно прибране під косинку. В руках — таця. На таці — склянка з водою і щось схоже на ліки в маленькій порцеляновій мисочці.
Вона побачила, що пацієнтка — очі відкриті, — і завмерла. Потім швидко перехрестилася, з полегшенням і трохи докором.
— Та слава Богу… пані… — прошепотіла вона і тут же зупинилася, ніби боялася сказати щось зайве. — Пані Маріє, ви ж мене налякали.
Марія.
Ім’я впало в голову, як камінчик у воду: зробило коло і затихло.
Вона не відповіла. Лише кліпнула повільно.
Жінка поставила тацю на маленький столик біля ліжка. Рухи були відпрацьовані. Це була людина, яка знає своє місце в домі й знає, що робити, коли господиня хворіє.
— Вам води, пані? — тихо.
Вона знову мовчала.
Якщо я зараз відкрию рот і скажу «де я?» — мене або вважатимуть божевільною, або будуть розпитувати годину. А я ще не вирішила, що з цього гірше.
Вона спробувала сісти. Обережно. Спина слухняно піднялася. Голова трохи закрутилася, але не так, як після контузії — радше після непритомності. Під потилицею — не подушка з польового госпіталю, а нормальна, домашня.
Жінка кинулася допомагати, підперла її під спину ще однією подушкою.
— Тихо-тихо… Я ж казала вам — не перевтомлюйтеся з цими паперами… Ви ж до ночі писали, а потім як сядете — й мов нежива… Я вже думала, біда…
Папери. Ніч. Писала. Знайомо. Дежавю з іншого століття.
Вона взяла склянку води. Скло було товсте. Вода — прохолодна. Вона зробила ковток. І ще один. Сухість у горлі відступила.
— Пані Маріє, — несміливо продовжила жінка, — може, лікаря покликати? Чи… чи вам краще?
Лікаря…
Вона майже усміхнулася. Майже.
Вітаю, мозок. Якщо це розіграш — він не смішний. Якщо це реальність — він ще гірший.
Вона ковтнула й змусила себе заговорити. Голос вийшов нижчий, м’якший, ніж її. І молодший.
— Не треба… — сказала вона, роблячи паузу між словами, ніби перевіряла, чи слухається мова. — Дайте хвилину.
Жінка видихнула з полегшенням.
— От і добре. А то ви як… Я вам і компрес холодний, і все…
Вона зосередилася на дрібницях. На інтонації цієї жінки. На словах. На «пані». На тому, як вона говорить.
Це не 2026-й.
Це інший український, інший ритм.
Вона подивилася навколо.
Кімната була пристойна, навіть багата. Шафа з темного дерева, гладка, без зайвого різьблення. Біля вікна — письмовий стіл. На столі — рівні стоси паперів, чорнильниця, перо, якась товста книга з тканинною обкладинкою. На стіні — полиця з книгами. Кілька рамок з фотографіями. Під лампою — абажур з бахромою.
Вікно було прикрите напівпрозорою завісою. За нею — тьмяний вечір або ранок? Небо сіре, але не темне. Світло розсіяне, ніби після дощу.
На спинці стільця висів жакет. Тканина — добра. Поруч — спідниця. Не сучасна.
На тумбі біля ліжка лежав гребінець, шпильки, тонкий флакончик парфумів. Біля нього — рукавички.
Її груди стиснуло.
Не від сліз.
Від усвідомлення: це не сон. Сон не має запахів такого рівня. Сон не дає такого відчуття тканини, ваги ковдри, холодної води на губах.
Жінка тим часом почала поправляти на ліжку край ковдри, наче намагалася навести лад у світі через дрібні рухи.
— Пані Маріє, — пробурмотіла вона, — ви ж обіцяли… після розмови з Володимиром Петровичем відпочити. А ви… знову в папери. Та хто ж так робить.
Вона завмерла.
Володимир Петрович.
Це ім’я було як ключ, який повернули в замку.
Філатов.
Вона не могла не знати — навіть без пам’яті цього тіла.
Відчуття було таке, ніби реальність підсунула їй картку з написом: «Ти просила? Ось. Тримай.»
Вона облизала губи, щоб виграти секунду.
— Я… — сказала вона повільно. — Котра година?
Жінка здивувалася, але відповіла одразу, наче це було нормально.
— Ще й шостої нема, пані. Ви ж… ви ж після обіду зле стали.
Шоста.
День.
Не ніч.
Вона знову поглянула на стіл. На папери. На чорнило.
— Принесіть мені… — вона зробила паузу, — дзеркало.
Жінка поспішила. Дістала з шухляди невелике дзеркальце й подала.
Вона подивилася.
Звідти на неї дивилася жінка років тридцяти з невеликим хвилюванням у погляді, але з добрим, правильним обличчям. Високі скули. Ясні очі. Шкіра доглянута. Волосся зібране у складну зачіску — не таку, як робили поспіхом, а таку, яку робили звичкою. Декілька шпильок тримали пасма ідеально.
Вона відчула короткий спалах злості.
Тридцять п’ять. Ідеальна шкіра. І, здається, нормальні коліна. Несправедливо.
І тут же — гіркий сміх у голові.
Нормальні коліна ціною того, що я не знаю, який зараз рік. Блискуча угода.
Вона опустила дзеркало.
— Дякую.
Жінка нервово терла край фартуха.
— Пані, вам точно не треба лікаря?
Вона знову зробила ковток води. Прислухалася до себе. Серце билося рівно, але швидше, ніж звичайно. У голові — легка пустота, як після наркозу.
— Ні, — коротко. — Мені треба… час.
— А Володимир Петрович…
— Не зараз.
Жінка ковтнула.
— Він… він казав зайти ввечері. І ще… — вона знизила голос, — з інституту приходили. Папери принесли. Ви ж просили.
Інститут.
Вона знову відчула, як під шкірою пробігає холодок.
Отже, тіло — не просто «управителька дому». Вона має стосунок до його справ.
Вона змусила себе дихати повільно. Тримати обличчя спокійним. Відповідати так, ніби це нормальне життя.
— Залиште… — вона кивнула на стіл. — Там.
— Уже. Все там.
Вона ледь помітно кивнула.
— Добре. І… — вона подивилася на жінку уважно, — як вас звати?
Жінка здригнулася, ніби її вдарили.
— Та як… Степанида, пані. Степанида ж.
Чудово. У мене амнезія на очах у домочадців. І я маю зробити вигляд, що це не амнезія, а… що? Втома? Перевтома?
Вона стиснула зуби й дозволила собі одну внутрішню репліку:
Якщо я пережила фронт, то переживу й Степаниду.
Вголос сказала інше:
— Степанидо… залиште мене на хвилин двадцять. Я… прийду до тями.
Степанида видихнула.
— Та звісно, пані. Я тут. Я недалеко.
Вона пішла, тихо зачинивши двері.
Кімната стала ще тихішою.
Вона сиділа на ліжку й дивилася на стіл, як на мінне поле. Папери лежали акуратно. На верхньому — заголовок, написаний красивим почерком. Її почерк? Чужий? Витончений.
Вона підвелася.
Відчуття в ногах було дивне — легкість, але й незвична довжина кроку. Вона ступала обережно, відчуваючи підошви — тапочки? М’які, з тканини. Під ногами — дерев’яна підлога, гладка, тепла.
Вона підійшла до столу.
Пальці торкнулися паперу.
І в цей момент — короткий, неприємний спалах у голові. Наче хтось відкрив шухляду з чужими спогадами й одразу ж її зачинив.
Обличчя чоловіка. Сивина. Окуляри. Погляд, який не терпить пустих слів. Голос — сухий, точний.
«Маріє…»
Вона ковтнула.
Пам’ять фрагментами. Не моя. Але вона є. Отже, мозок цього тіла не стертий. Він просто… розірваний. А я в ньому — як новий квартирант.
Вона прочитала верхній лист.
Він був не про медицину. Він був про господарство — списки, рахунки, доставка, витрати, закупівля спирту, марлі, інструментів, якихось «склянок» і «піпеток». Поряд — листи з печатками.
Вона повернула один лист. Там — заголовок: «Інститут…»
Далі вона не прочитала. Її увагу привернула маленька картка, приколота шпилькою до краю стопки. На ній — кілька рядків від руки.
«Пані Маріє, Володимир Петрович просив не забути про сьогоднішню зустріч о восьмій. Кабінет. Після обходу.»
Підпис: «Г.»
Вона дивилася на літеру «Г» і відчувала, як на язик проситься сарказм.
Звісно. У мене переселення душ, а в календарі — зустріч о восьмій. Чудова організація Всесвіту. Оцінка: «відмінно».
Вона повільно опустилася на стілець біля столу. Сидіти тут було незвично — стілець м’який, з високою спинкою. Підлокітники. Ніби ця кімната була створена для того, щоб тут думати.
Вона вдихнула. Видихнула.
І дозволила собі секунду слабкості — не сльози, ні. Просто долоня лягла на край столу, пальці стиснули дерево.
— Добре, — прошепотіла. — Добре. Я жива.
Пауза.
— Я в Одесі?
Це було питання в повітря. Але відповідь прийшла не словами, а запахом.
Коли вітер з вулиці трохи ворухнув завісу, у кімнату зайшло повітря — солоне. Злегка вологе. Морське.
Вона заплющила очі на секунду.
Одеса. Море. 1930-ті…?
Вона відкрила очі й подивилася на календар на стіні. Він висів трохи збоку, під лампою. Календар був простий, з великими цифрами. Вона підвелася й підійшла ближче.
Рік.
Вона не одразу змогла зосередитися — цифри пливли. Але потім фокус зібрався.
193—
Остання цифра була закрита листком, підвішеним на гачку.
Вона вилаялася подумки.
Звісно. Звісно. Дайте мені хоч щось просто і ясно, життя. Хоч одну цифру.
Вона відсунула листок.
І побачила.