Роздiл 1.

Розділ 1

Польовий госпіталь
Світло було різке. Холодне. Біле настільки, що різало очі навіть крізь втому.
Лампа над столом глухо потріскувала, коли напруга в генераторі просідала. Тонка тінь від її руки повільно ковзала сторінкою — рядок за рядком, слово за словом. Чорнило лягало щільно, впевнено, без коливань. Почерк був рівний, акуратний, майже сухий. Так писали люди, які давно звикли до контролю. Над собою. Над рухами. Над страхом.
Вона сиділа прямо, хоча спина нила вже кілька годин. Польовий стіл був грубий, дерев’яний, з подряпинами від металевих інструментів, від країв медичних ящиків, від ножів, якими відкривали упаковки перев’язувальних матеріалів. На краю стола стояла металева кружка з давно холодною кавою. На дні лишилася темна густа смуга — осад, що пахнув гіркотою і трохи паленим зерном.
За спиною шелестіло полотно намету. Вітер був різкий, сухий, з пилом. Він ніс запах землі, дизелю, гарячого металу і чогось ще — тонкого, ледь вловимого, але знайомого до болю. Запах крові, що висихає.
Вона не озиралася.
Звикла.
Руки працювали спокійно, майже машинально. Перевернути сторінку. Підрівняти край паперу. Провести пальцем по рядку. Писати.
На титульному аркуші вже було виведено:
Критичний аналіз напрямків розвитку тканинної терапії та клінічних підходів В. П. Філатова. Перспективні вектори методологічного вдосконалення.
Вона хмикнула ледь чутно.
— Звучить, ніби я збираюся перевернути історію медицини, — тихо сказала сама собі.
Пауза.
— Хоча… ні. Я просто хочу, щоб вона працювала швидше.
Ручка знову ковзнула по паперу.
Її пальці були вузькі, сухі, із дрібними шрамами на подушечках. Старі порізи, опіки, сліди від затискачів, скальпелів, голок. Руки людини, яка занадто часто торкалася чужого болю.
За тонкою стінкою намету хтось закашлявся. Глухо, з надривом. Потім короткий стогін. Чоловічий голос прошепотів щось заспокійливе — медбрат. Звичайна ніч. Звичайна робота.
Вона не відволіклася.
Ця частина тексту вимагала точності.
…нестача системності в організації експериментальних протоколів не дозволяє стабілізувати результат…
Вона зупинилася. Перечитала. Провела нігтем по полю.
— Ні. М’яко. Треба м’якше.
Перекреслила. Написала знову.
…відсутність стандартизованого підходу до умов зберігання тканин суттєво впливає на відтворюваність результатів…
Так краще.
Правда без образи.
Вона відкинулася на спинку складного стільця і повільно потягнула плечі. Тканина військової куртки тихо зашурхотіла. На рукаві темнів слід від йоду, трохи нижче — пляма від засохлої крові. Вона навіть не пам’ятала, чия це кров.
Останні місяці злилися в один довгий день.
А може — ніч.
Годинника вона не носила.
Час тут вимірювався не цифрами.
Кількістю врятованих.
І кількістю тих, кого врятувати не вдалося.
Вона знову нахилилася до столу.
Лампа мигнула.
Десь зовні загуркотів важкий транспорт. Металевий брязкіт. Команди. Швидкі кроки.
Чергових привезли.
Вона завмерла лише на секунду. Слухала.
Оцінила дистанцію. Темп голосів. Інтонацію.
— Не критично, — тихо сказала. — Поки що.
І повернулася до тексту.
Вона давно навчилася відокремлювати роботу рук від роботи розуму. Інакше було неможливо вижити.
На краю столу лежала тонка фотографія. Затерта, зі зламаним кутом. Вона лежала там так давно, що деревина під нею трохи світліша.
Вона не дивилася на фото. Знала його напам’ять.
Чоловік у темній куртці. Усмішка, яка ніколи не була серйозною до кінця. Очі трохи примружені від сонця. Рука на плечі хлопця років десяти. Хлопець сміється, схилив голову набік, волосся розтріпане вітром.
Весна. Парк. Світло.
Вона пам’ятала, як пахла того дня земля після дощу.
Вона пам’ятала, як син просив морозиво і образився, коли воно впало на асфальт.
Вона пам’ятала, як чоловік сказав:
— Купимо ще одне. У нас же ціле життя попереду.
Ручка в її пальцях завмерла.
Дихання стало повільнішим.
— Теоретично, — сказала вона тихо. — У вас було.
Вона не плакала.
Сльози — це розкіш. Їх треба витрачати обережно.
Вона обережно посунула фотографію вбік, щоб не заважала паперу.
Писати.
Це було простіше.
…потенціал біогенних стимуляторів недооцінений через недостатню тривалість контрольованих спостережень…
Вона зупинилася і повільно посміхнулася куточком губ.
— Ви геній, Володимире Петровичу. Але іноді вам бракувало терпіння.
Тиша.
— Або часу.
Генератор знову загудів нерівно. Світло на мить згасло і повернулося.
За наметом пролунали кроки — швидкі, важкі. Хтось відсунув полотно і просунув голову всередину.
— Докторко, через п’ять хвилин операційна.
Вона кивнула, не відводячи очей від тексту.
— Йду.
— Важкий.
— Тут інших не буває.
Медбрат затримався на секунду, дивлячись на стоси паперів.
— Ви знову не спали?
Вона підвела очі. Спокійні. Світлі. Втомлені.
— Я відпочивала у 2007 році. Було чудово. Рекомендую.
Він пирхнув і зник.
Вона ще раз перечитала абзац. Поставила крапку. Підкреслила заголовок розділу.
Пальці ковзнули по сторінці повільно, ніби перевіряючи пульс.
Її життя давно складалося з двох реальностей.
Тут — кров, метал, крики, ніч.
І там — рядки, формули, методи, логіка, структура.
Медицина майбутнього. Медицина минулого. Між ними — вона.
Вона знала, як усе буде.
Знала, які ідеї переможуть. Які помруть. Які з’являться занадто пізно.
Іноді її це дратувало.
Іноді — рятувало.
Іноді вона ловила себе на думці, що говорить уголос до людей, яких давно немає.
— Ви б зробили інакше, якби мали ще рік, — тихо сказала вона, дивлячись на сторінку.
Пауза.
— Я б дала вам цей рік.
Зовні різко свиснув вітер. Полотно намету здригнулося.
Вона повільно піднялася зі стільця. Спина протестуюче занила. Коліна трохи затерпли. Вона розім’яла пальці, стискаючи й розтискаючи долоні.
У дзеркалі, прикріпленому до металевої опори, відбилося її обличчя.
Сорок… ні. Майже п’ятдесят.
Чіткі вилиці. Сухі губи. Очі — уважні, холодні, живі.
Жінка, яка занадто багато бачила. І не відвернулася.
Вона дивилася на себе кілька секунд.
— Тримайся, — сказала тихо.
Повернулася до столу, склала папери в акуратну стопку. Накрила їх папкою. Загасила лампу.
Темрява накрила намет м’яко і глухо.
Вона зробила крок до виходу.
У цей момент повітря різко здригнулося.
Спочатку — низький гул. Такий, що не чуєш вухами — відчуваєш кістками.
Потім — свист.
Короткий. Ріжучий.
Вона навіть не встигла подумати.
Лише одне слово в голові:
близько
Світ спалахнув білим.
Підлога пішла з-під ніг.
Повітря стало твердим.
Тиша — абсолютною.
І темрява накрила все.