Гість

Гість

У квітні прийшов Петренко.

Валерій Степанович Петренко, колишній колега з фірми з виробництва пластикових вікон. Вони сиділи поруч шість років — стіл до столу, дебет до кредиту. Петренко був старшим бухгалтером, Іван Петрович — молодшим. Різниця в посаді, але не в роботі: обидва рахували те саме, тільки Петренко підписував, а Іван Петрович — ні. Потім Іван Петрович пішов у відпустку і не повернувся. Петренко два місяці думав, що він хворіє. Потім вирішив зайти.

Він стояв у дверях і дивився. Довго. Мовчки. Його погляд рухався зліва направо — від вішалки до шлагбауму, від шлагбауму до кабінки Людмили, від Людмили до стовпчика з прапорцями, від стовпчика до кабінки Олексія Марковича, від Олексія Марковича до дверей спальні, з-за яких чулося хропіння.

— Іване Петровичу, — сказав Петренко. — Що це.

Іван Петрович стояв поруч. Він подивився на Петренка — на його обличчя, на якому був подив, і тривога, і щось іще, що Іван Петрович не міг назвати, бо давно не бачив цього виразу на обличчях людей навколо себе. Потім подивився на коридор — на кабінки, на шлагбаум, на стовпчик, на лінію на підлозі. Він бачив це щодня. Двісті разів на день. Він проходив повз це, як повз стіну, як повз двері, як повз будь-що, що завжди тут стоїть.

— Кордон, — сказав Іван Петрович. — Звісно.

Він сказав це тим голосом, яким говорять «другий поверх — наліво» або «магазин зачиняється о дев'ятій». Голосом, який не допускає подиву, бо подив — це для нових речей, а кордон — не нова річ. Кордон — це коридор. Коридор — це кордон. Так є.

Петренко дивився на нього.

— Іване Петровичу. Це ваша квартира.

— Була, — сказав Іван Петрович. Не з гіркотою. З точністю. Як бухгалтер, який виправляє помилку в балансі: було так — стало інакше. Дебет змінився. Кредит — відповідно.

— Але це ж...

Людмила відкрила віконце кабінки.

— Доброго дня. Ваш документ, будь ласка.

Петренко повернувся до неї. Потім до Івана Петровича. Потім знову до неї. Він тримав у руках торбинку з яблуками — приніс, як гостинець, як приносять хворим у лікарню.

— Я... мені потрібен документ?

— Паспорт, — сказала Людмила. — Або інший документ, що посвідчує особу.

Петренко дістав паспорт. Людмила подивилася.

— Україна не має угоди з Державою А про безвізовий режим. Але для короткострокового візиту до трьох годин ми можемо оформити транзитний дозвіл. Заповніть, будь ласка. — Вона подала бланк. — Одна сторінка. Графа три — мета візиту.

Петренко взяв бланк. Подивився на нього. Подивився на Івана Петровича. Іван Петрович кивнув — спокійно, заохочуючи, ніби кажучи: так, так, це нормально, заповніть, це швидко.

Петренко заповнив. У графі «мета візиту» написав: «Відвідати колегу.»

Людмила поставила штамп.

— Дякую. Приємного перебування в Державі А. Зверніть увагу: транзитний дозвіл не поширюється на Державу Б. Для відвідування спальні потрібна окрема віза.

Петренко кивнув. Він кивнув — автоматично, слухняно, так, як кивають у державних установах, на пошті, в банку, в поліклініці. Так, як кивав Іван Петрович першого дня — і другого, і третього, і сотого.

Вони сіли на кухні. Петренко поклав яблука на стіл — поруч із табличкою «Посольство Держави А» і стопкою бланків. Зоя Антонівна підняла очі, подивилася на яблука, потім на Петренка, потім повернулась до своїх паперів.

— Іване Петровичу, — сказав Петренко тихо. — Як ви тут живете?

— Нормально, — сказав Іван Петрович. — Є розклад. Я встаю о шостій. О шостій дванадцять — перший перетин. О шостій двадцять — кава. Є таблиця. Все зафіксовано. Все сходиться.

Петренко дивився на нього. На яблука між гербовими паперами. На камеру під стелею. На фотографію кота в кабінці Людмили — видно через віконце, якщо повернути голову.

— А ви не пробували... просто... прибрати все це?

— Це — державний кордон, — сказав Іван Петрович. — Його не можна прибрати. Є документи. Є процедура.

— Але ж не було ніяких держав. Місяць тому — не було.

— Тепер є.

Петренко відкрив рот. Закрив. Відкрив знову. Він хотів сказати щось — те, що сказала Оленка, те, що сказав Михайло Олегович, те, що хоче сказати кожен, хто бачить кабінки в коридорі вперше. Але він подивився на Івана Петровича — на його спокійне обличчя, на його акуратні вуса, на його блокнот із таблицею на столі — і не сказав нічого.

Він з'їв яблуко. Посидів. Поговорили про роботу — хто пішов, хто прийшов, як баланс за перший квартал. Звичайна розмова. Звичайний візит. Через годину Петренко встав.

— Дякую за чай.

— Заходьте ще, — сказав Іван Петрович.

Петренко пішов до кабінки. Людмила поставила штамп про виїзд. Петренко вийшов у коридор, дійшов до дверей, обернувся. Подивився на Івана Петровича, який стояв біля кабінки Людмили з чашкою в руці. На Людмилу, яка записувала щось у журнал. На Олексія Марковича, який дивився прямо перед собою.